— Божевільні проекти? — перепитав Крозьє.
Він відчував долоню Софії на своїй зігнутій у лікті руці, поки вони гуляли й стиха розмовляли, одні, в теплих сутінках.
— Якщо власник плантації хоче прокласти нову дорогу на своїй землі, — сказала Софія, — від губернатора чекають, що він позичить йому шістсот охлялих арештантів — або й тисячу, — які працюватимуть від світанку до ночі, в кайданах на ногах і руках, у цій тропічній спеці, без води і їжі, під канчуками, коли вони впадуть чи спіткнуться.
— Боже правий, — видихнув Крозьє.
Софія кивнула. Вона й далі дивилася собі під ноги, на білі камінці садової стежки.
— Колоніальний секретар, Монтегю, вирішив, що арештанти мають викопати шахту, — хоча ніякого золота на острові ніколи не знаходили, — і в’язнів поставили її рити. Вона була вже більше чотирьохсот футів завглибшки, коли проект закрили, бо шахту постійно затоплювало, оскільки ґрунтові води тут дуже близько до поверхні, — і казали, що кожний викопаний фут цієї бісової шахти вартував життя двох чи трьох арештантів.
Крозьє ледь опанував себе, перш ніж знову зміг сказати «Боже правий», але насправді це було все, що він міг сказати.
— Через рік після вашого відплиття, — продовжувала Софія, — Монтегю — цей пройдисвіт, цей мерзотник — умовив сера Джона звільнити місцевого хірурга, людину дуже популярну серед тутешніх пристойних людей, за сфабрикованим звинуваченням у порушенні службових обов’язків. Це пересварило колонію. Дядько Джон та тітка Джейн стали громовідводом для громадського невдоволення, хоча тітка Джейн і не схвалювала звільнення лікаря. Дядько Джон — Френсісе, ви ж знаєте, як сильно він ненавидить суперечки, а ще менше любить завдавати комусь болю, ось чому він часто каже, що й мухи не скривдить…
— Так, — сказав Крозьє, — якось я бачив, як він обережно виніс муху з вітальні й випустив її на волю.
— Дядько Джон послухався тітки Джейн і зрештою відновив лікаря на посаді, але це перетворило Монтегю на дядькового смертельного ворога. Пересвари та обвинувачення стали публічними, і Монтегю, власне кажучи, назвав дядька Джона брехуном і ганчіркою.
— Боже правий, — сказав Крозьє, А подумки додав, що якби він був на місці Джона Франкліна, то давно вже викликав би цього Монтегю на чесний герць і всадив би по кулі в кожне з його яєць, перш ніж фінальним пострілом рознести на друзки його довбешку.
— Сподіваюся, сер Джон звільнив цього мерзотника.
— О так, він це зробив, — відповіла Софія, сумно усміхнувшись, — але це тільки погіршило справи. Монтегю минулого року повернувся до Англії на тому ж судні, яке везло листа дядька Джона з повідомленням про його звільнення, і, на лихо, виявилося, що капітан Монтегю — близький приятель лорда Стенлі, секретаря міністерства колоній.
«Отже, губернаторові добряче впендюрили», — подумав Крозьє, коли вони дійшли до кам’яної лавки в дальньому закутку саду. А натомість промовив: «Кепські справи».
— Гірші, ніж дядько Джон чи тітка Джейн могли собі уявити, — сказала Софія. — «Корнвольска хроніка» вийшла з великою статтею під заголовком «Недоумкувате царювання героя-полярника». «Колоніал Таймс» напалася на тітку Джейн.
— А в чім вина тітки Джейн?
Софія невесело усміхнулася.
— Тітка Джейн, мабуть, ще неординарніша, ніж я. Гадаю, ви бачили її кімнату тут, в урядовій резиденції? Коли дядько Джон показував вам з капітаном Россом маєток під час вашого минулого візиту?
— О так, — відповів Крозьє — Її колекція просто чудова.
Будуар леді Джейн, принаймні та його частина, яку їм дозволили побачити, був від вкритої килимами підлоги до стелі напханий скелетами тварин, уламками метеоритів, викопними скам’янілостями, бойовими палицями аборигенів, тубільними барабанами, різьбленими дерев’яними масками, десятифутовими веслами, які виглядали придатними для веслування на «Терорі» зі швидкістю п’ятнадцять вузлів, численними опудалами пташок і принаймні одним майстерно виконаним опудалом мавпи. Крозьє ніколи не бачив нічого подібного ні в музеї, ні в зоопарку, не кажучи вже про спальню леді. Звісно, Френсіс Крозьє бачив дуже небагато спалень леді.
— Один відвідувач написав у гобартську газету, що, я цитую дослівно, Френсісе, «особисті покої дружини нашого губернатора більше схожі на музей або на звіринець, ніж на будуар леді».
Крозьє поцокав язиком, відчуваючи сором за те, що щойно подумав так само. Він запитав:
— То цей Монтегю і досі завдає вам клопоту?
— Більше, ніж будь-коли. Лорд Стенлі — падлюка з падлюк — повернув сюди Монтегю, відновив цього хробака на попередній посаді й надіслав дядькові Джону таку жахливу догану, про яку тітка Джейн у розмові зі мною сказала, що це було те саме, що відшмагати його батогом.