Крозьє застогнав, але це був усього лише попереджувальний стогін, не стогін полегшення. Софія хрипло, шумно видихнула, вткнувшись обличчям йому в шию. Він відчув жар і вологість її лона на своєму стегні.
«Як щось може бути вологішим за воду?» — здивовано подумав він.
Потім вона гучно застогнала, і Крозьє також заплющив очі, шкодуючи, що не може більше дивитися на неї, але не маючи вибору, а вона ще тісніше притислася до нього, рухаючись вгору-вниз, її пестощі стали квапливими, наполегливими, досвідченими і вимогливими.
Він зарився обличчям в її мокре волосся, здригнувся і випорснув сім’я у воду. Крозьє думав, що конвульсивне виверження сімені ніколи не закінчиться, і він би негайно вибачився перед Софією, якби був здатний говорити. Натомість він знову застогнав і ледь не розтиснув руку, якою тримався за корінь дерева. Вони обоє заколихалися, їхні підборіддя занурилися під воду.
Що найбільше збивало Крозьє з пантелику в цей момент — а тоді його пантеличило геть усе на світі й водночас нічого в тому світі його не хвилювало, — так це те, що леді так енергійно терлася об нього лобком, так міцно обхоплювала його стегнами, так сильно притискалася щокою до його обличчя, так щільно заплющувала очі так голосно стогнала.
Хіба жінка може відчувати таку гостру насолоду, як чоловік? Щоправда, деякі з портових хвойд стогнали, але звісно, вони це робили лише тому, що знали, що чоловікам таке подобається, і було цілком очевидно, що вони нічогісінько не відчувають.
І все ж…
Софія відкинулася назад, зазирнула йому в очі, невимушено всміхнулася, припала до його губ в гарячому поцілунку, а потім підтягла коліна до грудей, відштовхнулася ногами від коріння і попливла до берега, де на кущах висіла її одежа.
Неймовірно, але вони одягнулися, зібрали і спакували всі речі, які привезли на пікнік, нав’ючили їх на мула, всілися на коней і проїхали верхи весь зворотній шлях до урядової резиденції мовчки.
Неймовірно, але під час обіду Софія Крекрофт весело сміялася й щебетала зі своєю тіткою, сером Джоном і навіть із незвично балакучим капітаном Джеймсом Кларком Россом, тимчасом як Крозьє сидів здебільшого мовчки, втупившись у стіл. Він міг тільки захоплюватися її… — як це зветься в жаболюбів? — її самовладанням, бо душа самого Крозьє почувалася так, як його тіло почувалося в мить нескінченного оргазму на ставку Качкодзьоба, — немов розпалася на атоми й розсіялась по всіх закутках всесвіту.
Міс Крекрофт зовсім його не цуралася і не примушувала відчувати жодних докорів сумління. Вона усміхалась йому, зверталася до нього з різними дрібницями, намагаючись залучити до розмови, як це робила щовечора в урядовій резиденції. Чи, можливо, її усмішка була трохи теплішою? Ніжнішою? Чуттєвішою? Мабуть, що так.
Після обіду того вечора, коли Крозьє запропонував Софії погуляти в саду, вона з вибаченнями відмовилась, оскільки вже пообіцяла капітанові Россу пограти з ним у карти у великій вітальні. Чи не хотів би командор Крозьє до них приєднатися?
Ні, командор Крозьє, своєю чергою, перепрошує, розуміючи з теплих та невимушених напівтонів, які звучали в її теплому та невимушеному голосі, що цього вечора й аж до того моменту, коли вони зустрінуться наодинці, щоб обговорити своє майбутнє, все в урядовій резиденції має тривати як завжди. Командор Крозьє гучно оголосив, що в нього трохи болить голова і він прощається з ними до ранку.
Наступного дня він прокинувся ще до світанку, одягнув свій найкращий однострій і почав походжати залами маєтку, впевнений, що Софія теж з нетерпінням чекала ранку, щоб з ним зустрітися.
Виявилося, що ні. Першим до сніданку вийшов сер Джон і завів нескінченну, нестерпну розмову з Крозьє, який ніколи не володів сумнівним мистецтвом теревенів, але ще меншою мірою міг підтримувати розмову про те, який правильний тариф має бути на найм арештантів для копання каналів.
Леді Джейн спустилася наступною, і навіть Росс з’явився на сніданок раніше за Софію. До цього часу Крозьє пив уже шосту чашку кави, якій привчився надавати перевагу над чаєм під час своєї зимівлі з Паррі в північній кризі багато років тому, але він залишався за столом, поки леді з’їсть свої звичні яйця, ковбасу, боби, тост і вип’є чай.
Сер Джон десь зник. Леді Джейн теж мов випарувалася. Капітан Росс неквапливо кудись попрямував. Софія нарешті закінчила свій сніданок.
— Ви б не хотіли прогулятися в саду? — запитав він.
— Так рано? — здивувалася вона. — Надворі вже доволі жарко. Ця осінь видалася дуже теплою.