— Але… — почав було Крозьє, намагаючись поглядом передати наполегливість свого запрошення.
Софія усміхнулася.
— Я із задоволенням прогуляюся в саду з вами, Френсісе.
Вони повільно й, здавалося, нескінченно довго прогулювалися доріжками саду, очікуючи, поки єдиний садівник-арештант закінчить розвантажувати з підводи важкі мішки з добривом.
Коли чоловік нарешті пішов, Крозьє повів Софію проти вітру до кам’яної лавки в дальньому тінистому закутку англійського саду. Він допоміг їй зручніше сісти і зачекав, поки вона згорне свою парасольку. Софія подивилася на нього — Крозьє був занадто збуджений, щоб сидіти, тож стовбичив над нею, переминаючись з ноги на ногу, — і йому здалося, що в її очах таїться очікування. Зрештою він опанував себе настільки, що зміг стати перед нею на одне коліно.
— Міс Крекрофт, я чудово усвідомлюю, що я простий командор флоту Її величності і що ви заслуговуєте на увагу адмірала флоту… ні, члена королівської родини, який командуватиме адміралом… але ви маєте знати, тобто ви знаєте, про силу моїх почуттів до вас, і якщо ви вважаєте за можливе відповісти мені взаємністю…
— Боже правий, Френсісе, — перебила його Софія. — Ви ж не збираєтеся пропонувати мені свою руку і серце?
Крозьє не знав, що на це відповісти. Стоячи на коліні, склавши молитовно руки й простягнувши їх до неї, він чекав.
Вона поплескала його по руці.
— Командоре Крозьє, ви чудовий чоловік. Справжній джентльмен, попри всю кострубатість, яка, мабуть, ніколи не обтешеться. А ще ви мудрий чоловік і повинні розуміти — я ніколи не стану дружиною командора. Такий шлюб для мене небажаний. Він… неприйнятний.
Крозьє спробував заговорити. Але на думку нічого не спадало. Та частина його мозку, що відповідала за слова, все ще намагалася завершити нескінченне речення з пропозицією одруження, яке він складав усю безсонну ніч у ліжку. Він уже сяк-так виголосив майже третю його частину.
Софія тихо розсміялася і похитала головою. Вона окинула поглядом сад, переконуючись, що ніхто — навіть той арештант — не може їх бачити чи чути.
— Будь ласка, не переймайтеся вчорашнім, командоре Крозьє. Ми провели дивовижний день. Та… інтерлюдія… у ставку була приємною для кожного з нас. Це був вияв… моєї натури… так само як і наслідок взаємного почуття близькості, яку ми відчували ті кілька хвилин. Але прошу вас, викиньте з голови, мій любий Френсісе, що ті наші пустощі накладають на вас будь-які зобов’язання або примушують діяти певним чином заради мене.
Він підвів на неї очі.
Вона усміхнулася, але вже не так тепло, як раніше.
— Не вважайте, — сказала вона так тихо, що слова пролунали в гарячому повітрі лише трохи голосніше за шепіт, — що ви скомпрометуєте мою дівочу честь, командоре.
— Міс Крекрофт… — знову почав Крозьє і затнувся.
Якби його корабель несло на підвітряний берег з виведеними з ладу помпами і чотирма футами води в трюмі, яка продовжує прибувати, зі сплутаним такелажем і пошматованими вітрилами, він і тоді знав би, які команди віддавати. Знав би, що сказати. А цієї миті жодне слово не спадало йому на думку. Він відчував тільки, як у ньому наростають біль і здивування, які ятрили душу тим сильніше, що здавалися давно знайомими і зрозумілими.
— Якби я вирішила вийти заміж, — продовжувала Софія, знову розгортаючи свою парасольку і крутячи її над головою, — то обрала б нашого бравого капітана Росса. Хоча я взагалі не припускаю думки бути простою капітаншею, Френсісе. Спочатку він має отримати лицарське звання… але я певна того, що невдовзі він його таки отримає.
Крозьє напружено вдивлявся в її очі, намагаючись вгледіти в них бодай натяк на дотеп.
— Капітан Росс заручений, — сказав він нарешті. Його голос прозвучав хрипло, як у людини, яка багато днів страждала без води. — Вони збираються обвінчатися по поверненні Джеймса до Англії.
— Та байдуже, — сказала Софія, підвівшись і розкрутивши свою парасольку ще швидше. — Я теж повернуся до Англії швидкісним пакетботом найближчим часом, навіть раніше, ніж відкличуть дядька Джона. Капітан Джеймс Кларк Росс ще мене не знає.
Вона подивилася згори вниз на Крозьє, який продовжував безглуздо стояти на одному коліні на білій жорстві.
— Крім того, — весело сказала вона, — навіть якщо капітан Росс одружиться з цією юною самозванкою, яка чекає на нього на батьківщині, — а ми з ним часто говорили про неї, і я запевняю вас, що вона дурепа, — з одруженням нічого не закінчується. Це не смерть. Це не Гамлетова невідома країна, звідки ніхто не повертається. Траплялися випадки, коли чоловіки поверталися з країни одружених і знаходили серед усіх жінок ту, що була створена саме для них. Запам’ятайте мої слова, Френсісе.