— Ганно, Ганнусю, — заяхидничав Гриць, — і чого це ти лізеш поперед Марійки? Що в тебе за очі завидющі, а руки загребущі? Не роби дівчаті збитків, а собі лиха та й нам страху...
— То ото я така страшна?..
— Та ні. Тільки ж як ми поліземо до тебе цілуватися, то перше — Марійка піде та й втопиться, а друге...
— Ігі! Дурню!.. Хто з тобою таким губатим ще цілуватись буде...
— От бачиш. Вже затужила... Брешеш, кирпата, саме до отакого губатого тебе й мордує...
Кпили. Реготали. Скалозубили. Підійшов і цибатий мовчазний зять до гурту.
А старий Мороз і старий Сірко, привітавшись з молодими, стояли собі на стежці, гомоніли — про се, про те. Старі друзі, старі приятелі. Ще й родичі. У Мороза — Сіркові хрещеники, а в Сірка — Морозові. Колись і примандрували разом в цей край. І довго жили разом у однім селі. Лише згодом розбрелись, розповзлись так, що мало й бачились, — жили один од одного бозна й де. А тепер зустрілись, раділи. Розпитували взаємно про життя-буття та й куди хто мандрує.
Морози їхали з Комсомольська навпростець, додому. Там дочка Ганна у брата (у старшого Морозенка, що десь там у лагері) в гостях була, забарилася та й маля там породила. Так оце їздили туди забирати її з шпиталю лагерного («будь він неладний, прости, Господи!»). Та й інші, свої мисливські справи залагоджували, — договір там має старий Мороз з управлінням лагерів на доставку дикого м’яса; для всього того начальства, либонь. «Пани м’яса хотять!» Ось так... Оце вже двадцятий день мандрують Морози туди й звідти.
— Боже! Що ж то в тім світі робиться! — скрушно хитав Мороз головою, розповідаючи про Комсомольськ — про те місто арештантів — та й про всі страхіття тамтешні.
Так гомоніли. А як похопилися, було вже поночі. Пізно мандрувати хоч туди, хоч туди. Тож вирішили ночувати тут.
Там де спинилися, там і стали табором.
Розв’ючили коней, — навернули тюків велике півколо. Всередині розіклали велике вогнище. Диму такого напустили, що й не продихнеш. Порозвішували зброю й амуніцію на сучках. Нап’яли намета для молодиці з дитям на ніч. І так стали табором. Коні поприпинали поблизу, вкоротивши поводи, — хай постоять, заким їм пастися.
А тоді — мужики дістали саперні лопати і пішли добувати воду.
То була складна проблема тут, на такій височині, проблема майже не до розв’язання, — проблема води. Ніякого струмка і ніякої іншої води поблизу не було. Вся надія на лопати.
Довго копали землю. Накопали кілька ямок метрів у півтора завглибшки, але води не здобули. Спустили по десять потів, аж-но вся одежа поприлипала, як після дощу, а води — гай-гай! Лише вогка земля. Плюнули і вернулися до табору. Може, тим часом набіжить. Думали так, але й самі в те не вірили.
Дівчата сиділи, порозкривавши роти, й облизували шерхлі губи, попалені спрагою. Ті крапелини води, що ще були в одній із фляг, віддали матері, Ганні. Але і їй те не зарадило.
Вмитися — то було нездійсненною мрією. Напитися — ще більшою мрією.
Перша хвиля піднесення спала. Спрага вбивала гумор, як посуха цвіт. Але що ж поробиш? Треба терпіти. То і вирішили терпіти. Мовчки. А може ж, у тих ямках та набіжить...
Гриць ще пробував жартувати, лежачи горічерева на землі:
— Діду Морозе!.. Віддайте мені Марійку, їй-бо! Нащо вона вам здалась така кирпата? А я б...
— А візьми, візьми!.. Тільки що ж ти з нею робитимеш, синку?
— А я б мав собі де набійницю чіпляти — на ту кирпу.
— То бери, бери. Тільки ж ти не даси їй ради, бо вона, бачив, як брикається в мене.
— Е, пусте! Вона он уже не брикається, бачите, як рота роззявила, як сорока в жнива... Агов, Марійко! Чи ти думаєш, що зараз дощ буде?..
— Тю, дурню! То ж я на тебе так задивилася!..
— Пробі! То ти на мене так рота роззявила?
— Грицю, Грицюню... — це Ганна благально. — І тобі буде добре, і нам буде добре, — лови щастя, бо більше такого не буде, чуєш: за пляшку води віддаєм дівку, з руками й з ногами. Ану ж... Бо як зараз не скористаєшся, то вже навіки парубком лишишся. Кому ти такий незугарний потрібен!
Гриць сопів, лежачи горічерева, і так само сопів Григорій.
— Добре, — згоджувався Гриць, — зараз набіжить, там, у ямці. Тільки я ще подумаю. Дорогувато, Ганнусю. За таку ціну я собі не кирпату дістану...
А Марійка і зовсім не була кирпата. Так, трі-ішечки. В дійсності ж вона мала напрочуд гарний ніс на милому обличчі — ніс з ромбиком нижче перенісся. Що ніс у неї гарний, вона знала про це, як знав і Гриць. Саме тому Гриць і допікав їй, бо в дитинстві вона таки була кирпата і тоді Гриць так її дражнив.