Марійка вмостилася на в’юках горічерева.
Було пізно, та сон не брав нікого. Діди і цибатий зять сиділи коло вогню, зрідка перекидуючись словом. Спрага і втома і їм теж відбила охоту до розмови. Та вже, далебі, і не спрага володіла думками кожного...
Молодиця тривожно позирала на всіх, але мовчала. Ачей вже перейшло за північ. Втому заступила тривога.
Старий Мороз сердито сплюнув. Мало що трапляється в таких нетрищах та такої глупої ночі!.. «Подуріли, прости, Господи!.. Ну й народ пішов!»
А старий Сірко сидів собі, без кінця попихкуючи люлькою, і дивився на вогонь байдуже. Лише глянув на Мороза та:
— Еге ж!..
— А що то за один? — не переміг-таки цікавості зять, спитав нарешті, ніби ненароком, лежачи на череві та позираючи з-під насуплених брів на полум’я: — Що то за чудак?.. Видать, не тайожний.
— А не тайожний, — згодився Сірко, постукуючи люлькою об поліняку та натоптуючи її помалу знов.
— А хто він?.. Чи не зять? А мабуть, що так!..
Десь за вогненним колом тихенько, але злісно пхикнуло. То Наталка, розсердившись, либонь.
— Ні, — пихнув Сірко, — не зять...
— Видать, нетутешній? — байдуже допитувався цибатий.
— А нетутешній... — так само байдуже згоджувався дід.
— А хто ж він?..
Дід подивився на цибатого співбесідника, не повертаючи голови, і так само на старого Мороза, — подивився насмішкувато, помовчав, а тоді серйозно так, безапеляційно:
— Кревняк один... З центру...
— І партєльний, може? Тож, видать...
Сірко помовчав. Подовбав пальцем у люльці та:
— Ні... Бери вище! — подумав хвильку... І додав гордо і трохи заголосно, з притиском:
— Інженер, о!
— Овва!..
Зайшла пауза. Цибатий відчепився, збитий з панте-лику чутим не раз уже, але завжди незрозумілим до кінця, грізним словом. Те чуже і таємниче, як чаклунське замовляння, грізне своєю таємничістю слово всіх приголомшило.
А Сірко курив собі і навіть бровою не зморгнув. Не зморгнув навіть тоді, як спіймав на собі блиск здивованих і воднораз докірливо витріщених доччиних очей звідти, з-за світляного кола. А дівчина закусила репнуту губу і, зітхнувши шумно, одвернулась лицем до дуба, притислась зручно щокою до сідла. Спить. Не спить. Лежить нерухомо.
Заливай враз нашорошився, підняв голову... Щось зашаруділо в темряві. Ближче. Пес наструнчив вуха і загарчав. А потім спокійно поклав голову на місце. Інші пси, що були схопились на ноги, взяли з нього приклад, лише наставились на стежку...
З темряви виринув Григорій і підійшов до вогню з гроном боклажок. Боклажки були мокрі, — вода з них капала, блискаючи проти вогню. Чуб у Григорія був теж мокрий, а обличчя спокійне.
Коли б він бачив, як подивилась на нього з темряви пара блискучих очей, його дужу постать уздрівши. Старий Сірко позіхнув, ворухнув бровами:
— Купив, кажеш? Добре. — І спокійно та голосно:
— От бач. Твоя правда, Ганно!
Всі посхоплювались зачудовані. Так нібито закапотіла з боклажок не звичайна вода, а ота казкова, цілюща, жива вода, що воскрешає мертвих.
Наталка підвелась із свого сідла: Григорій подав їй одну боклажку з водою. Другу подав Ганні... Дівчина припала спраглими устами до бадьорливої вологи, а очима — до Григорія, і хтозна, чим до чого дужче... Навіть забула на цей раз гордо пхикнути.
— А де ж Грицько?
— А я думав, що він тут уже. Та ми ж разом ішли і туди, і назад. А потім засперечались. Він каже: лівіш, а я — правіш. Він уперся, і я уперся, і вирішили, хай нас Бог розсудить, хто правий, хто як хоче, так хай і йде. І Нерпа ж із ним... Отакої!..
Григорій знову чіпляє на шию гвинтівку, що був уже зняв, і наміряється йти шукати.
Аж тут назустріч із темряви Нерпа. За нею — Грицько. В руках лише дві великі пляшки, а сам іде — регочеться. Почепив зброю на сук, сів на землю та аж за живіт береться.
— Та чого ти іржеш?!. А де ж пляшки? — це Марійка.
Грицько махнув рукою в ліс:
— Піди позбираєш. Ха-ха-ха! Ну... Ну, знаєте, такого ідола ще, мабуть, і не бачили, як оцей наш Григорій... Пішли. Темно, як у пеклі. Сюди поткнешся — лобом у дерево, туди — ребрами в пень. А ногами ніяк не виплутаєшся. Ну, думаю, хай трішки пройде, а там прохолоне — та й назад. А він преться десь попереду, все вниз, як ведмідь, тільки гілля тріщить. Нерпа боїться іти вперед, треться біля ніг, а він ломить... Коли це чую — шарах! Брязь-брязь, брязь! — Полетів через колоду. А я дряпаюсь позаду — ноги потрапляють у розсипи, в щілини, — як гавкнеш несподівано вниз — аж кості тріщать, зуби клацають. Тупцюємось. А все вперед помалу. Я його не бачу, і він мене ні. Злість мене бере. Ну, думаю, ще трохи та й буде він проситися. Де там!