— Он як! Дійшли науки, значить!
Затопили піч — перевірили, чи не завалилась де.
А впоравшись з усім, старий заходився надворі варити обід. Наталка повела коні, а хлопці пішли десь «на широке» купатись.
А теє «широке» — велике бурхливе плесо під водоспадом. Водоспад же — хоч під Дніпрогес. З триметрової височини стрімголов падала прозора стіна. Вода гнала наввипередки, аж наче зі сміхом. Дійшовши до низу, вона кипіла і гула, а далі розходилась на всі боки, поспішаючи десь до нової, чергової такої забавки. Хлопці пірнали, дуріли. Вода була холодна, і це було приємно.
— Оцей водоспад, знаєш, як зветься? — спитав Грицько. — Ніколи не вгадаєш...
— Дивлячись, хто давав назву. Ну, скажем... який-небудь Анюй або Улахеза, якщо хрестили китайці, або ще водоспад імені Дерибаса, як по-новому.
— Ні, не так! Він зветься Дівчина. Чомусь усі мисливці так звуть. А гарно?
— Гарно.
А сам подумав: «Дійсно. Грайливий і сердитий, буйний і лагідний, ніжний і звабливий у своїй дикій красі... Ще б добавити: «дівчина Наталка».
— Є така байка, — розповідав Грицько, — тільки хто її вигадав, не знати. От: була дівчина удегейка, красуня, мавочка. І любила одного чужинця. Любила — мовчала, нічого не сказала. А як він пішов десь геть і не вернувся, вона пішла в ліс і, заплакавши, впала навколішки, свого бога благала, щоб завернув. І ждала, і плакала... Та так і лишилась ждати далі. Та й став тоді на цім місці водоспад оцей. Дівчина тужить, все плаче... Так розповідають. Брешуть, звичайно?
Григорієві було шкода руйнувати прекрасну легенду, і він промовчав. Потім підтримав:
— Чому ж! Мабуть, правда.
Коли повернулись, обід був готовий. Дід із Наталкою теж після купання посвіжіли і в доброму настрої чекали їх.
— Сьогодні вже шабаш, — оголосив дід по обіді. — До завтра — свято. А завтра підемо на розглядини.
Хлопці ходили ще до річки вкосити трави і носили її оберемками, щоб вистачило коням на ніч.
Наталка блукала з Заливаєм і з біноклем, — все кудись видивлялась. То стояла в гущавині і дивилась, як хлопці косять, то цілу годину спостерігала вивірку, а то дивилась у воду, лігши на березі, — дивилася пильно туди в бінокль, ніби там хтозна й що побачила. В біноклі мерехтіла веселка. Заливай насторожено дивився теж у воду, лежачи поруч і нашорошивши вуха. Аж Наталка засміялась і турнула його в річку. Потім вони бігали разом наввипередки по урвищах, стрибали через каміння, ловили колонка, якого застукали на голім березі коло річки. Довго стрибали за ним. А він, як в’юн, рятувався героїчно. А вже як загнали його на дерево і він, почепившись на гладкому стовбурі метрів за два від землі, жалібно і перелякано дивився вниз у страшну Заливаєву пащу, як уже лишилося його тільки взяти, Наталка враз одкликала пса:
— Ходім! Нехай утікає. От налякали ми його, га! Хай попадеться нам узимку, як буде багатий.
На нічліг хлопці влаштували собі окрему квартиру під стіжком, бо ж «у хаті душно, інше діло стіжок». Це мала бути їхня домівка.
Коні на ніч поставили біля конов’язя.
Пантовка
Другого дня, як сонце оббило трохи росу і як «увесь звір, мовляв старий Сірко, уже заднював», посідлали коней і всі четверо виїхали на оглядини. Перед тим пильно помили коней від решток дьогтю, почистились самі. Григорій хотів наквацювати ічаги дьогтем, але Наталка суворо заборонила, а батько пояснив:
— Звір полохається. Треба, щоб поменше непевних запахів. Це ж пантівка, дітки. Не зіпсуйте каші! Особливо звір чуйний до запахів людини та запаху пороху.
Через те пильно почистили зброю і не пішки пішли, а поїхали верхи, щоб не «слідити».
Собак залишили вдома, поприв’язувавши, їх не для цього полювання взято сюди.
Григорій хвилювався, як справжній мисливець, та ще перед таким невідомим полюванням. Проте полювання вдень ніякого не було. Вони в дорозі виполохали двійко вепрів. Іншим часом жоден би не втік, а зараз ніхто й не здумав зняти рушницю, навіть не тюкнув. Потім бачили сохатого, що по шию стояв у воді. Старий Сірко зупинив коня в гущавині, і всі також. Почекали, поки сохатий десь пішов собі. Сірко промурмотів:
— Вражої мами, шляєшся тут, спав би...
Так проїхали кілометрів з вісім, здебільше мовчки. І приїхали на солонець.
Спершу оддалік довго оглядав його старий Сірко в бінокль, а переконавшись, що нічого там нема, куди він дивився (а дивився десь просто себе на широку ясно-зелену галявину), поїхали.
Солонець, як побачив Григорій, — це низове узбіччя голої сопки, подекуди покрите буйною травою, а як де — мочарами. Вгорі непрохідні нетрі, а внизу схил переходив у болотяну низину, там текла річка, утикана камінням. Далі простяглась безконечна мар, а на марі голі стовбури, як щогли потоплених кораблів. Всі вони обсмалені — чорні ожуги над чистою ясною зеленню.