Нарешті дід уловив момент і «посадив» панти. Закрив заслінкою і глянув на сонце — закарбував час.
Після того Григорій з Грицьком ходили на мар «ховати ізюбрів». Викопали яму з метр завглибшки і дістались до криги. Суцільна крига. Викопали поруч і другу таку. Теж крига. Потім допхали сюди кадовби і поставили їх в ці природні льодівні. Зверху добре привалили колодами, гіллям і камінням. Добре накрили. Від сонця і від звіра.
А Наталка знічев’я вчиняла батькові допит:
— Ви, тату, обманюєте, що це Григорій убив.
— От, маєш. А то чого?
— А того, що один же битий з гвинтівки, а другий з вінчестера.
— Ну, як ти така збіса хитра, що й батько вже брехун...
— Ні, але скажіть.
— Та я ж сказав.
За якийсь час панти урочисто вийняли з печі. Розмотали марлю... І аж замилувався старий Сірко:
— Ні, таки тобі фарт, козаче! Ти взагалі щасливий. Я ж на тебе задумав.
Панти стали наполовину тонші, та зате були уже тверді, як кістка, і чистенькі, оксамитні зверху.
Грицько з Наталкою ледве дочекались своєї пори.
Щастя, як трясця
— Щастя, як трясця, як нападе, не скоро покине, — казав Сірко. — Ось побачиш, діло піде. Це фарт. Почався фарт — не зівай.
Фарт — це щастіння, сліпа фортуна. Мабуть, ніхто так, як мисливці, не покладається і не вірить у щастя. А такі корінні — особливо. В щастя вони вірять, як у долю, як у Бога, і ніщо тую віру не може похитнути. Мисливці взагалі забобонні. А життя їх підтримує з усієї сили. Коли почалося щастя, фарт — не лови ґав.
Удосвіта старий Сірко розбудив Григорія.
— А вставай-но, синку! Вдень доспиш.
Коло хати стояли сідлані коні, вірьовки на сідлах. Поїхали. Григорій не питав, як завжди, знав, що неспроста. А дід чув уночі, як тричі поспіль вистрелило. Там, на Голубій. Коли Григорій висловив був думку, що, може, не вони або й могли обмилитися, Сірко покрутив головою:
— Там Наталка.
І так це було сказано, що ніякого сумніву не могло бути.
— Вона двічі вистрелила. Щаслива вона в мене.
Коли приїхали на той другий солонець, біля берега сиділи Грицько з Наталкою, бовтали у воді босими ногами. Чекали.
— Чого ви пригнали?! — це Грицько. — Пусте діло! Оця напсувала... Вчинила стрілянину по комарах.
Старий Сірко посміхнувся в вуса: бреши, мовляв.
В хаті було дві пари пантів. А біля річки в траві — дві туші.
Дорогою, сміючись, Грицько розповідав беззлобно, як його сестра піддурила. Умовилися стріляти заразом. Як стануть зручно, тоді й стріляти... А сама стрелила двічі, «на ходу»... Ну, а він уже пальнув у собачий слід.
Наталка щиро виправдувалась, що не втерпіла та що, «якби не стрелила, — було б гірше». І розповідала жваво, з захопленням, як все було. Григорій слухав, дивився на неї, і йому аж моторошно було трохи:
«Яка запальна! Хижа! Ні, не хижа, — дикунка. От. І в ній кров бурхає так, як і в кожної тварини тут, як у пантери, чи в рисі, чи в тигра».
Але це було хвилину. Дівчина якось урвала на півслові і далі ішла мовчки вже. Але задоволена, як переможниця.
Старий Сірко, перш ніж покинути солонець, пильно оглянув його, висловив здогад, що було цю ніч там щонайменше чотири бики і стільки ж самиць.
Грицько й Наталка признались, що дійсно було аж чотири пантачі і три самиці. І ті, що втекли, були наче ліпші, але ці були ближче.
— Нічого, дітки. Добре! Дуже добре. Тепер пождем. А там Бог дасть, може, дощ. А там, може, й ще добудем що.
Золоті арабески
Зіпсувавши солонці, вони кілька день не пантували. Але знайшли собі не менш цікаву розвагу: «лучили» рибу.
Вдень косили та гребли сіно, запасали на зимовий промисел, а вночі «лучили» рибу.
Спустили на воду байду. Приробили вилку і жаровню з товстого дроту, що валялась у хижі, до байди спереду.
На жаровню накладали сухих смоляних дров, хмизу, березової кори, ще й брали запас з собою в байду. Брали трохи гасу, ость, рушниці про всякий випадок, і втрьох — Грицько, Наталка й Григорій — рушали на річку.
Байда тихенько пливла за течією. На носі байди горіла яскрава ватра, — навколо від того було ще темніше, — так в темряві та тишині рухалися з дивним смолоскипом. Місцями, де було глибше і де риби було більше, — підкидали палива ще й бризкали гасом. Полум’я вибухало феєрверком, розсипаючи іскри.
Це були дивні ночі. Це була велика втіха для Наталки. А ще більша, може, для Григорія. Наталка більше була з остю і іншим не хотіла віддавати. Григорій охоче відмовлявся від своєї «черги» на її користь, мотивуючи тим, що в нього «руку крутить», — і мав з того вигоду. Він сидів на кермі і стернував тихенько дрючком, і дивився на неї скільки хотів. Милувався. Впивався, п’янів від того споглядання. А вона не помічала. Занісши ость навідліг і зігнувшись, мов пантера, вдивлялась гострим бистрим зором у глибінь. Химерні блищики танцювали на її розчервонілому обличчі, повному невимовного захвату. Пасемко волосся тріпотіло і золотилось над бровами. Блискавичний удар — і Наталка тріумфує... Викидає в байду здоровенного тайменя або меншого харюзя. Вибирала все найбільшу і била влучно.