Чомусь згадувався Врубель з його веселковою палітрою. Царівна Лебідь... І той розбитий «Демон» з поламаними крилами і печальними очима... Тільки ж ні! Нема того генія, щоб передав ось цю буйну симфонію блиску і спектрального шалу, і тієї радості — буйної радості життя й цвітіння, — ані отих невидимих крил у серці, що виростають... А надто ж того воскресіння, отого пришестя людини на цей світ, — і вже не в світ нудьги, брутальності й одчаю (те все зосталось позаду, як в тумані), а в світ веселкового сяйва, безмежного радісного спокою і щастя... Дивне почуття володіло ним. Воно ним володіло вже від багатьох днів, відколи він пірнув у цей первісний, незайманий, напівказковий світ і ставав помалу сам його часткою мимо своєї волі — часткою цього блиску, і шалу, і радісного спокою, і цілої цієї симфонії буття, що поза нею, здавалось, немає вже нічого іншого і ніколи не було. Почуття те дивне стосувалось минулого. Його не було. Так, було лише марево, був химерний сон. Туманна фікція, видимість світу. І він був там ще тоді, коли ще не народився на світ взагалі, коли ще не жив, як людина, а жив, як інша істота. Раптом!..
Що це?! Далекий грім? Вітер?.. Знову...
Григорій схопився, відчувши, як в нім закалатало серце.
Вітер виростав в ураган з блискавичною швидкістю. І раптом скажено загриміло, заревло, аж-но задвигтіла земля, пішов вітер по нетрях і по всій Голубій паді, з дерев посипались блискучі сонця — цілий зоряний дощ...
Потрясаючи землю, потрясаючи нетрі, низько над кедрами заклекотали машини — велетенські, чорні проти сонця, потворища.
Літаки!!. Шість... вісім... вісім... чотиримоторових велетнів!
Собаки заскавуліли і кинулись врозтіч. Потім позбігалися на пагорбок і зчинили несамовиту гавкотняву. А Рушай сів на хвіст по-вовчому, підняв пащеку і тоскно завив.
Літаки прогриміли над табором і вже летіли низько над паддю, перехиляючись то на одно крило, то на друге. Щось, далебі, шукають... Вісім велетенських невиданих тут птиць пливли по блакитній долині, заглушаючи все своїм ревом, а під ними, по марях, по зеленаво-синьому, сріблястому від роси килимові пливло вісім тіней: спершу — великих чорних... потім менших сизих... фіалково-синіх... синіх.. Пролетівши падь, літаки звернули упоперек і так само пішли низом, перехиляючись. Далі... Далі...
Приголомшений Григорій стояв посеред двору як вкопаний. Відчував, як у грудях скажено билося серце. Так, ніби його кинуто з височенної скелі на землю, в провалля. Змішане почуття тривоги, здивування, скаженого руху, неспокою... — ціла буря найдивовижніших почувань та асоціацій опанувала ним. Помалу буря уляглась, а натомість росло невиразне, бентежне передчуття чогось страшного. Вовчий інстинкт прокинувся, як у того Рушая, і віщував недобре.
Він термосив чуба, хмурив брови і стояв так посеред двору, дивлячись в блакитний обрій, де в сонячній імлі зникли літаки. Мов загіпнотизований.
Навіть не бачив, як осторонь, оддалік стояла Наталка і широко розкритими очима дивилась на нього. Дивилась з тривогою, притиснувши руку до грудей.
Не літаки приголомшили те «дівчисько». Літаки її здивували, але й тільки. Ні, далебі, щось інше вразило її. Якийсь інстинктивний відрух, чи, може, страшний здогад, а чи десь незбагненний жах, — хтозна...
Вона дивилась на нахмурені Григорієві брови, на стиснені щелепи і намагалася рукою стримати серце.
А ранок стояв сонячний, мерехтливий, запишаний перлами і веселковими барвами. Усміхнений, золотий ранок.
Тунгуз пятро дядоров
Того ж дня в обідню пору до табору завітав ще один несподіваний гість.
Саме збиралися обідати, як завалували собаки і кинулися в гущавину. Наталка спинила собак криком, — вони повернулися і полягали біля неї, гарчачи та наставивши вуха в нетрі, що вкривали схил сопки.
Там по крутому схилу, чіпляючись за кущі, спускалась людина. В хутрянім капелюсі, у ватяних штанах, в жупані з голої, обшворганої козулячої шкіри, підперезанім мотузкою; через плече набійниця, при поясі ніж, а рушницею обпирався, як палкою.
— Глянь! Глянь!.. — здивувався старий Сірко. — Пятро!.. Дядоров! А бий тебе коза хвостом!