Гість виплутався з кущів і підійшов, розпливаючись в широку радісну посмішку цілим своїм квадратовим, косооким обличчям. Присадкуватий і добродушний, він підійшов упевненою ходою, як додому, і далебі щиро тішився.
— Зиздрастє... — тикав кожному свою шкарубату руку.
— Зиздрастє, батіка! — і аж зажмурився від втіхи, коли старий Сірко дружньо обхопив його ручищами за плечі і потряс, — старі добрі друзі! «Це ж Пятро Дядоров». Обернув тунгуза до хлопців: — Перший мисливець у цілому світі. Ну-ну, добрий гість!..
— Зиздрастє, Наталика... Зиздрастє... — коло Григорія тунгуз завагався і подивився запитливо на Сірка. Той підморгнув йому: «То теж наш!»
— Зиздрастє, капітана!.. — подав він руку Григорієві. Григорій потис ту тунгузьку руку; вперше в житті він мав з тунгузами діло, але потис приязно, — сподобалось йому те косооке і наївне дитяче обличчя. Лише здивувався, чого це він називає його «капітаном».
— Та то вони всіх так, кого вперше бачать і хто видається їм за начальника або взагалі за росіянина, — пояснив Сірко.
Тунгуз поставив гвинтівку до дерева і, обтираючи рясний піт з обличчя, сів на колоді. Оглядаючи всіх своїми косими, ніби попрорізуваними осокою, усміхненими очима, відсапувався. На голові йому цупке русяве волосся стояло їжаком, над верхньою губою кілька волосинок замість вусів, на підборідді так само кілька волосинок.
Далі, не кваплячись, витяг кисета і люльку, натоптав люльку махоркою і закурив, передаючи кисет гостинно іншим.
Сірко теж набив люльку.
— Ну, як же живеш, Пятро?!. Розказуй. Чого це ти никаєш? Чом не пантуєш?
Тунгуз, все обтираючи рясний піт, похитав головою і аж зажмурив очі:
— Їроплану їскаїм!
Говорив він, як і всі тубільці, смішною, покаліченою російською мовою.
— Їроплану їскаїм, — повторив скрушно вже і важко віддихнув.
— Яку «їроплану»?!
— Упала... Мало-мало літала і упала... Їскаїм.
— Чого ж вона впала? Хай вона сказиться! Оттакої!
— Пороха мало... Порох горі — їроплана леті. Порох кончай — їроплана падай. Капут! Літала-літала і... «чш-ш-ші-к». — І аж показав захоплено рукою, як то вона «чш-ш-ші-к» — штопором вниз, і прицмокнув язиком.
— Коли ж вона впала і де?
— Десять-і день... — і безпорадно розвів руками, бо невідомо, де впала, і ніхто того не бачив. — Їскаїм.
— А чого ж це ти її їскаїш, хай вона згорить?
— Нада. Начальника много і шибко кричи. Шибко большой начальника...
І розказав Пятро, що хоч «їроплана» і не його, але він мусить шукати. Всі мусять шукати. Він обійшов уже сотні кілометрів за ці десять день, і все марно. А оце зайшов, мимо йдучи, у гості, провідати. «Як пантовка? Добре?..» І з жалем зітхав та хитав головою. Пропала його пантовка. Не можна. Шукати звеліли. І всі так. Багато людей отак никає, шукаючи ту загадкову «їроплану» по проваллях та по всіх нетрях на величезному просторі. І ніхто не бачив, як вона падала і де вона падала і навіть яка вона з себе є та «їроплана».
Підняли отак людей по всіх тайгових селищах і розігнали їх на всі боки — шукайте! — і, не знайшовши, не веліли вертатись.
— Так це ти так ніколи й додому не вернешся! — покепкував Сірко. — Хай їй біс, тій «їроплані»!
Тунгуз зітхнув і безпорадно розвів руками, мовляв: «Що ж» — і додав:
— Начальніка велі... Шибко кричи. Шибко сердитий начальник. — Помовчав, прицмокнув язиком і похитав головою розпачливо: — Пропадай панти!
Йому співчували. Запрошували обідати, перепочити, заночувати. Тунгуз від усього відмовився. Посидів ще трохи. Потім попрощався, надів капелюха, взяв гвинтівку і, сховавши люльку, щез, як і прийшов. Пошелестів десь нетрями. Зник.
— От так... — Сірко помовчав і сердито сплюнув чи на ту «їроплану», чи на тих придуркуватих начальників, що «шибко кричи», і кивнув у той бік, де поплентався наївний лісовий чоловічок з дитячим обличчям:
— Золотий чоловік, пантовщик — яких мало! І от такий, можна сказати, хрест несе. Мало, що дав Бог жіночку, так ще й «їроплану» кинув. Що там за дурна «їроплана» і що там за дурні начальники?! — Сірко від усієї душі співчував тунгузові.
— Живе тим, що заполює. Купу діток має та ще й жінку таку от... красуню. Московка там одна. Що гарна, то вже гарна, вража дочка, тільки ж і не дай Бог...
— Як же він таку жінку гарну доп’яв отакий-о красень? — поцікавився Григорій знічев’я, бо сам думав над тим, що то ж і ті літаки вранішні, далебі, теж за тією «їропланою» нишпорили. Авжеж. А на серці було якось зле. Відчував, що втікав він, утікав, але... Все це десь за ним назирці посувається. — Як же він ту красуню доп’яв?