Питав знічев’я, так собі, і навіть і в голову не клав, як не клали й інші, що тая красуня ще десь так вплутається в їхнє життя.
— А так... — і розказав старий Сірко, як доп’яв цей Пятро Дядоров найпершу красуню серед усіх старовірів і скільки він з того лиха має. Бідолашний чоловік. Чоловік-дитина.
— Була, бач, така дівка, краля мальована, Фійоною звалась... А піди, Наталко, он буланий заплутався на долині.
— Та я, тату, і так знаю ту історію, — знизала плечима насмішкувато, одначе встала і пішла собі геть, гукнувши Заливая: — Будуть там усякі дурниці говорити... Ходім! — і подалась геть.
— ...Отож крутила з парубками... Поки накрутила... А цей помирав за нею, Богу на неї молився. Буває так. Ну й взяв за себе небогу. А вона ж як цариця, а він бач який. От і має! Це все одно як спарувати козла з зозулею. І ні стиду в неї, ні сорому. Пятро, бач, «їроплану їскає», а жінка, либонь, десь «шибко» великого начальника гостить... Тьху!
Слухали, чи не йде ще хто.
В нетрях було спокійно і тихо. Хто б подумав, що по тому океану десь відбуваються великі події, що там нишпорить така сила людей і що десь там якась «їроплана» запалась.
Думалося, що у зв’язку з тією «їропланою» ще хтось завітає на Голубу падь, до їхнього табору. Або й ще щось трапиться. Григорій був нашорошений, хоч і не подавав виду.
Але ніхто не заходив більше і нічого не траплялось. Так і не трапилось. Врешті і те забулось. Потонуло в зеленому шумі, в сонячній повені. Зітерлось. Щезло.
Так щезають луни, перекочуючись горами і нетрями, зникають десь там за паддю Голубою, замовкають. Так плине місяць вночі по хвилях, плюскотить і втікає десь за водою...
Час собі йшов замріяною ходою по безбережному зеленому океану, осяяний сонячним блиском, сповнений буйної, веселкової молодості, озвучений гомоном птахів і звірят, і шумом кедрів вгорі, і таємничим шепотом листу, заквітчаний-закосичений цвітом.
Час ішов по нетрях, час ішов по жилах — рухав у них кров, змушував серце тремтіти так, як тремтить лист під промінням сонця в діамантових росинках...
То йшла молодість, і ні до кого їй нема ніякого діла. То йшло життя, тріумфуючи. Життя — як мерехтливий сонячний простір, як безмежна, заквітчана падь Голуба.
Історична довідка
Якось два дні поспіль ішов дощ. Не дощ — злива африканська. Старий Сірко був у доброму настрої. Ще два дні перед тим він поглядав на небо, нюхав повітря, дослухався, як йому крутить у нозі, і підняв усіх несподівано на гарячу роботу — лагодити «заїздок», попросту сказати — тин через річку впоперек. Був він установлений на якорях-каменях, а з берегів міцно укріплений зв’язаними колодами, що простяглись через усю річку і що на них тин, власне, й тримався. А призначення того тину — ловити рибу. Посередині дірка, а над діркою ставиться величезна «морда», чи, як кажуть в Україні, верша. Влітку ставлять її устеньком за течією, взимку проти течії. Це тому, що влітку риба йде вгору на мілини, взимку спускається вниз на більшу глибінь.
На більших річках і заїздки великі, і верші такі, що їх коловоротом викручують; напхається туди іноді з десяток пудів риби. Це все розповідав уривками старий Сірко, поки лагодили заїздок і приміряли нову «морду». Потім почепили «морду» на дереві: піде дощ — піде риба на теплу воду, тоді й мали її ставити.
І таки пішов дощ. Отже, точний Сірків барометр не помилився. І то за два-три дні вперед.
А як пішов дощ — всі сиділи на ґанку в святковому настрої і спостерігали, як важкі потоки з неба поливали дерева й кущі, прошивали їх наскрізь, аж збивали лист з осик і старі бирки з кедрів, а на паді клали траву покотом.
Дівчина — мрійний водоспад — вже не плакала, вже ридала, тужила, морем розливалась.
У річці ревла вода, піднімаючись дедалі вище; камені, що стирчали на ній зверху, щезали один по одному під водою.
Старий Сірко радів: Бог щастя післав. Змиє землю, змиє лист, змиє сліди — наведе новий лад. Пантуй, діду! Та й рибка попливе.
А часу вільного було мало. Та ці люди не вміють нудьгувати. Якщо вони можуть по півдоби сидіти, витріщивши очі, на однім місці нерухомо, то на ґанку або в хаті сидіти під таку музику небесну — одна втіха. У молодих настрій був мрійний, сумовитий, хороший, а в старого ще ліпший. А дощ! Аж пищить! Не пищить — на тисячу тонів заливається.
Спершу був громовий. Як мигоне, — покотить-покотить десь гуркотом та як ударить! Та як припустить лити! Аж земля двигтить.
Старий Сірко перехреститься та:
— Слава Богу, аби лиш не мимо. Оце десь розчахнуло когось, хто більше нагрішив.