А раз, никаючи отак далеко від заїмки, понад річкою, натрапив на слід полоза. Про цю велетенську гадюку з сім’ї давунів він багато читав і чув, але не бачив. А тут враз натрапив. Власне, натрапив на суху шкіру, так званий «виповзок», що лежала, як величезна панчоха, межи гілляччям. Сам полоз, очевидно, був десь поблизу. Це тут він, линяючи, скинув своє старе убрання, а сам, напевне, десь тут і живе, бо таку операцію він проробив рано по весні біля того місця, де зимував, тобто біля домівки. Зашаруділа трава і загойдалася в напрямку до річки. Григорій кинувся назирці, намагаючись обійти... Щось шелеснуло і плюснулось у воді. Завмерло...
Обережно, тихесенько, щоб не злякати, розсунув кущі і перехилився.
І враз ніби його хто нагло вдарив під серце. Аж дух захопило. Захвилювався, розгубивсь...
...На камені, по тім боці, зігнувшись, як лозина, і мерехтячи на сонці голим тілом, стояла мавка і викручувала мокру косу... Вода плюскотіла, збігала срібним струмочком. Наталка! Гола і дивна, як мавка лісова. Вигиналась, сяяла блискучими росинками на тілі в сонячній купелі...
Григорій враз заплющив очі, круто повернув і — геть! Геть!.. Швиденько, як злодій, пішов. Ні, втік...
Боже мій! Як же це він так! А що як вона бачила? Йолоп! Ідіот!
І довго блукав по околиці. У висках товклася кров, гуготіла. Блукав і не наважувався йти до табору. Аж поки не почали його кликати. Чути було й Наталчин голос. Приклавши руки до уст, вона змагалась з Грицьком, кричали вдвох — один грубо, друга — тоненько, насмішкувато:
— Інженере!!! Агов!
А як снідали, Григорій намагався не дивитись на Наталку, намагався зосередитись на їжі. Але ніяк не міг зосередитись. Дивився на руки, а в очах — мавка викручує косу і мерехтить... Насуплювався і не дивився туди, де була дівчина. Сидів, як на гарячому. А Наталка навпаки — весь час пильно поглядала на нього чистими очима. Аж якось зустрілися поглядами... Григорій почув, як у нього душа похолола; почервонів. Наталка подивилась якусь мить мовчки — і одвернулась.
Невже вона бачила?
Але ні. Не може бути! Очі в неї не такі. Чисті, задумливі і наче здивовані.
— Ти не хворий, синку? — спитав батько, помітивши, що Григорієві щось не теє.
— Ні, ні... то так... Згадалась дурниця одна...
— А ти не думай. Хай йому хрін. Хай Ленін думає.
— Та він же, тату, вмер давно, кажуть, і в мавзолеї лежить.
— Отож, що лежить. Йому тепер нічого робити, то хай лежить та й думає, бо є над чим.
Сміх.
Увечері того ж дня вони втрьох сиділи на колоді, що лежала через річку, як кладка, супроти хати. Григорій на прохання Грицькове похмуро розповідав про інші краї, про інші ліси, про степи широкії, як море. Про весну з жайворонками, з солов’ями, з зозулями, з одудами та з безліччю інших співучих пташок. Про перепілок у пшеницях, про всяку всячину, що за нею так стужилося його серце, і жартома імітував пташиний спів.
То кував зозулею, та так, що аж старий Сірко вийшов з хати, здивований. То бив перепелом, то одудом, а то вдавав соловейка. Трохи не так, але дуже подібно.
Наталка поглядала збоку, чудувалась, але не вірила, щоб так птахи співали. То чого ж вони тут не співають так? Лише — «чи пить, чи не пить?».
Грицько схопився і подався геть, щось згадавши. Григорій замовк. Враз почув себе безпомічним, залишившись на самоті з дівчиною... Слухав, як йому гуде в висках, а серце стукає, як колись уперше на велелюдній залі перед промовою. А коли обізвався, сам не впізнав свого голосу.
— Наталко, — мовив потиху. — Чого ти така?
Дівчина зиркнула спідлоба, ніби холодною водою облила.
— Яка ж я?
— Ніколи й не обізвешся до мене, все наче сердишся...
Відчував, що говорив дурниці.
Вона не зразу відгукнулася на це — мовчала, спустивши очі. А потім обізвалась:
— Чого б же я сердилась? Ще що вигадай...
Сиділа, обіпершись рукою об колоду, і та її рука була близько від Григорія. Він обережно, ніби не навмисне, присунув свою руку.
— Ет! — скинулась дівчина нервово і відсмикнула руку. А потім скочила на ноги і швиденько пішла геть.
Коли вона зникла, Григорій пішов понад річкою, так, без мети. Потім заліз у воду, занурив голову... Хотів так себе заспокоїти.
В гирлі Мухені
Пантовий місяць кінчився. Пролетів, як день. Стали збиратись назад. Прощай, падь Голуба. Щастило нині, дай Боже й на той рік!
Сірко з Наталкою посідлали коні, нав’ючили, впакували панти і, доручивши все останнє хлопцям, поїхали.
А Грицько з Григорієм, діставши відповідний наказ, зробили спліток — невеликий пліт, поставили на нього чотири кадовби з солониною, прип’яли ззаду байду, напакували її сіном, напнули зверху намети і попливли вниз річкою Мухенею.