По трьох добах безперервної плавби, після безлічі дрібних і більших пригод дістались до гирла. Там, де впадає Мухень в Амур, стояв заготівельний пункт «Дальзагот-хутро».
Завідувач — рудий вусатий дядько на прізвище Мокієнко — забачив їх ще здалека, впізнав Грицька і вже скірився назустріч:
— А, будь ти турецький!.. А це хто?
— Брат у других, Григорій, — познайомив Грицько.
Більш Мокієнко і не розпитував. Тут не заведено дуже цікавитись, їм-бо, кінець кінцем, байдуже. Будь ти хоч султан турецький, аби путня людина.
Мокієнко був з людей старого гарту — гостинний і привітний, з чуттям власної гідності. Сірки були і не його контрагенти, однак Мокієнко, знавши добре Сірків (колись дружком був на весіллі), шанував їх і охоче взявся виконати доручення, допомогти.
Йому залишили м’ясо, щоб він повантажив його з першим черговим пароплавом угору, на Хабаровськ. Кадовби заднили. Мокієнко виніс чорнило та квач, і одразу ж замаркували вантаж — написали, куди, кому, що і від кого. Потім виписали ще й накладну, як належить, і заліпили в пакет, зазначивши в ній те саме, що на кадовбах, ще й інші подробиці. Це вже Мокієнко, — він був акуратний і хоч писав, як курка лапою, і не любив взагалі писати, та любив відвантажувати. А тут ще треба було прислужитись приятелеві.
Так хлопці виконали батькову умову з ОКДВА, відправили м’ясо.
— Блюхерові за гвинтівочку! — сміявся Гриць. — Мокієнко допильнує.
Сам він «висуванець» з мисливців і більш любив сам промишляти, аніж сидіти на цій «факторії».
В нього хлопці заночували. Мокієнчиха — літня жінка, привітна й весела — добре шанувала гостей. Та все розпитувала про домашнє. А їй, бач, нудно. Сини десь на пантовці, дочка у Владивостоці на курсах хутряного крамознавства. Мати показувала хлопцям, пишаючись, доччині фотокартки: весела, чорнява дівчина (в матір удалася), то в мисливськім убранні, то в пишній оленячій досі (виставила ніс і пряде очима), то в городському — панна хоч куди. Мати пишалась, а нишком витирала сльози:
— Боже, де той Владивосток! Мучиться дитина з тими науками.
Бурчала на «старого», що задумав «занапастити дитину».
Крім хлопців, на заготпункті ночували ще два цікавих типи. Цікаві тим, що були п’яні і все розповідали один одному (бо Мокієнкам давно вже набридло слухати), як вони вчора увечері стріляли і як їх ведмеді «мало не поїли». Один з них був голова гольдяцького мисливського колгоспу імені Хатаєвича, з р. Хунгарі, росіянин, на прізвище Судаков. Другий — з-за Амуру, з річки Анюй, — голова якоїсь сільради, Тищенко Макар, українець. Обидва дебелі, міцно збиті, обидва «не любили випити», тільки один — Судаков — низенький, забайкалець з походження, другий — здоровенний амурець, лубенець з походження. Вони щирі приятелі, хоч розділяла їхні хати тут територія, на якій могла б вміститись ціла, скажім, Польща. Приятелі, бо й Судакову серед гольдів нудно, і Тищенкові на Анюї, де його держава (сільрада) простяглась на яких чотириста кілометрів, а в ній лиш двісті чоловік підданців, і розкидані так, що дідько їх знайде, коли, скажім, треба край випити, — теж невесело.
Раді, що зустрілись, вони закубрячили. Але почали не тут. Вони, бач, ходили по нетрях і скрізь шукали літака. Такий наказ вийшов — усім шукати. А як то робота марудна (знайди його, де він упав у цій проклятій гущавині), то вони ходили і, де тільки були добрі люди, — там і пили медовуху або спирт. І хоч людей було рідко, зате пили подовгу, — пробували, в кого міцніша. Отак учора надудлились в кривого Терешка, вони... «ішли собі на смерканні і шукали літака».
— Коли гульк, — оповідав Тищенко, — стоять! Чорніють! Лишенько — ведмеді! Ми за бердани — і давай поливати. Били, били... таку стрілянину зчинили! А далі я й питаю: «Судаков, скільки дураков?» — «Два!» — каже Судаков. Бо ми ж тії пеньки так порешетили...
Судаков притакував п’яно головою:
— Вєрно, Макаруша!.. Ето і єсть головокруженіє от успєхов... Стрєльньом-ка!
І вони «стріляли», черпаючи спирт просто з туязя.
Уранці хлопці вирушили назад, вгору по Мухені.
А діставшись до вершини, уже пішли пішки додому. Тією самою стежкою. Григорій прагнув скоріше додому.
Розділ восьмий. Осінь у тайзі
Коли достигає виноград
Непомітно минало літо. Промайнуло, як один погожий день, і надходила осінь. Золота осінь, коли достигає виноград у тайзі, коли набряклі червоним соком грона його обтяжують лози, випромінюючи сонце, увібране в себе і відбите в блискучих росинках.