Після пантування хлопці пробули вдома лише п’ять днів, то й ті п’ять днів косили траву на старій пасіці, кілометрів за десять, «за харч», мовляв Грицько, кепкуючи. А накосившись досхочу, Грицько з Григорієм вибули вдвох на верхів’я річки Іман.
Старий з дочкою порався вдома на пасіці — брали мед. А потім зібрався везти панти та й дещо зробити для осінньої й зимової «кампанії»: то умови поскладати, то взяти авансом шкіри, чобіт чи там ще чого. А хлопцям звелів з’їздити на Іман та й поробити все, що треба. А що треба, то вже Грицько знає.
За ці дні вдома Наталка ще більше наче зчужіла — сторонилась Григорія. Чи то зумисне, чи то так виходило, але все десь обминала і була якась задумана, сумна ніби. Тож Григорій зрадів нагоді помандрувати десь подалі. Хай, може, воно в нім уляжеться, лихо оте його, хвороба ота. А коли хлопці від’їхали, забравши з собою Нерпу з Рушаєм, Наталка стала ще сумніша. Іноді така сердита, що навіть на Заливая гнівалась. Заливай лишився вдома, хоч поривався був разом з іншими побігти, та господиня його не пустила.
А подеколи на неї несподівано находило, і вона дуріла чи пустувала, як мала дитина. Стрибала з Заливаєм на річці по камінцях, поки котресь не плюхалось у воду з усього розгону; гуляла з ним у палочки-стукалочки, а то й стрибали разом через високу лату наввипередки. Чисто дівча мале. Або ставала на колоду і, приклавши руки до вуст, викликала мавок у горах, дражнилась, — кричала дзвінко і дослухалась, як її голос повторювався безліч разів. Заливай і собі гавкав, а йому відповідало кільканадцять псів одразу. Здивований пес аж поривався туди, щиро переконаний, що це з ним перегавкується ціле собаче товариство.
А то десь зникала на цілого півдня — десь лежала чи блукала в лісі, а приходила з вогкими очима і тиха така, слухняна, лагідна.
Мати бачила все, дивилась на дочку пильно, зі смутком, але нічого не говорила. Розуміла — дівчина на порі, от і нудиться. Такий вік дівочий. Сама не знає, чого їй треба. Теж була такою.
А раз мати запропонувала їй:
— Може б, ти, доню, поїхала до тітки в Київ та погостила. (Така думка — там і хлопців, і дівчат доста, хай покрутиться межи людьми, подуріє.) Пам’ятаєш, як ти їздила торік улітку, саме оце, як виноград достигав?
Наталка обійняла матір і засміялась:
— Ні, мамо! Чого я там не бачила? Я хочу бути коло вас.
— Відколи це ти стала такою мамійкою?
— Отак! Чого це думають всі, що я така сердита та негарна? Хіба я така, мамо?
— Та ні. Тільки ж і не мамійка ти.
— А от і мамійка! Мені іноді вас так шкода. От ми їздимо та й їздимо, а ви самі вдома. І скучаєте, ажи? Як і я іноді без вас...
— Дитино моя хороша, — раділа мати. — А може, таки поїхала б до тітки?
— Ні, ні, мамо! Ні, ой ні, ні!
І обіймала матір, і обертала навколо себе.
Весела робінзонада
А хлопці їхали собі на південь схилами Сіхоте-Аліня. Їхали довго (чотири дні), поки не прибули на місце. Крім рушниць, харчів тощо, мали при собі ще дві коси примкнуті.
Там, де в Іман впадає широка та буйна притока Араму, нижче річок Улахези та Санчихези, стояв на невеликім джерелі невеликий барак. Це давня Сіркова заїмка. Тут хлопці й отаборились. І жили собі безжурно, весело. Як два Робінзони. В тайзі була пустеля щодо людей — на сотні кілометрів не було ніякого житла, хіба, може, де живий який манза-звіролов. Лише за сто кілометрів угору було селище старовірське, невелике, хат на десять, що звалось Диди. «Хто куди, а я в Диди», — жартував Грицько. А вниз — до самої залізниці майже — пустеля, на цілих двісті кілометрів. Там, нижче на Імані, багато лісозаготівельних бараків, але влітку вони пустують, і лише зимою набивається туди люду. Але то там. А тут і взимку пусто, лісозаготівлі сюди не доходять. Хіба тільки яка експедиція проїде вгору або старовіри по льоду поїдуть вниз до міста Імана.
А нетрі тут первісні й незаймані, як, далебі, ніби в цілому Зеленому Клині. А рослинність, як у субтропіках, думав Григорій, спостерігаючи флору. Він пригадував географічну карту, і виходило, що вони десь на рівні Сочі або Севастополя.
Отут і жили. Нікуди не квапились, пеклись на сонці, годували комарів та гнуса, ловили гачком рибу (для сміху), стріляли качок іноді для стрілецької вправи. Качок було тут чимало. Насідають рядочком на смужці ріні, межи бистрою водою та кущами, і пишаються. Котрі були ближче, хлопці не чіпали, не цікаво, котрі далеко, метрів за триста—чотириста, — стріляли «всидячку». Особливо цікава була качка, так звана клоктуша — японська качка, дивна своїм оперенням.