- Грицю-у! Постривай, щось скажу! Гриць загаявся, і Наталка зі сміхом пролетіла мимо, а за нею Заливай, голосно гавкаючи.
– А тепер доганяй, ха-ха-ха!… Не будь дурний! Старий Сірко тюпав верхи на буланому:
– Бісової віри… Ну-ну, чисто тобі гурани! - І сміявся задоволене. То є плем'я Сіркове!
Наталка була вже біля кедрів. Перша. Обдивилася всіх “оленів”, намальованих на товстих кедрах, і стояла, надувши губи та длубаючи пальцем в батьковій мішені.
– Я ж казала, тату, що ви спортили дерево. Гляньте… В оленячій голові було п'ять дірок, одна біля одної майже.
В Наталчиній мішені - чотири кулі лягли кункою посередині. П'ята ген вгорі влучила в ріг.
– Все-таки не пропала, - потішав батько. - І ріг на щось здасться… Добре… Добре… А Гриць:
– Та то я його неправильно прималював. Ця куля пішла геть!
В Грицевій мішені п'ятої кулі взагалі не було, лише чотири продірявили голову в різних місцях.
– Добре. Добре, - бубонів старий Сірко. - Казав, - не спішіть, бісової віри. Пропала куля.
Григорій здалеку поглядав на свою мішеню, і йому душа втекла в п'яти. Жодної дірочки в мішені. Підійшли.
– Ого-го! - ляпнув Гриць рукою по плечах Григорія. - От це да, так да!
В оленячій голові не було жодної дірочки. Зате над головою, півліктя вище, ніби хто жменею ткнув, - п'ять куль.
– То да! - похвалив старий Сірко. - Я ж так і знав… лягли купкою. А з другого боку розвернуло стовбур геть-чисто, повиривавши шматки.
– От хто справді спортив дерево!
– Знаменита гвинтівочка, знаменита! Ач, як довбе!… Спасибі Блюхерові! - тішився старий Сірко. - Знающий стрілець. Добрий з тебе цілок, синку! Що трохи вище взяло - то нічого, то рушниця забирає трішки вгору. Робитимеш поправку. Рушниця, як дівка, - треба до неї приноровитися. Призвичаїшся та як отак кластимеш кулі - ніщо від тебе не втече. Я вже бачу. А гвинтівочка - дай Бог здоровля тому Блюхерові.
Назад так само наввипередки. Але тепер організовано. Спершу вишикувалися в ряд і попросили старого бути за суддю. “Добре!” Сірко об'їхав конем навколо змагунів, важно оглянув їх, а тоді став збоку, як генерал на параді; підняв руку і подав команду по-військовому:
– Біго-о-м… Марш! - і махнув рукою.
Змагуни зірвалися і пішли навзаводи. А за ними собаки…
Тепер Наталці не треба було вдаватися до хитрощів, - вона летіла тріумфально попереду. Григорій, що “теж колись був бігуном”, даремно намагався перегнати.
Ні таки, вона бігає, як коза.
А мати спостерігала все те з віконечка і сміялась:
– Подуріли!… Зовсім подуріли разом з дідом. - Старій було весело дивитись на тих, що “подуріли” та й стрибали по паді, як гурани. - Що то є молодість! - І милувалась та тішилась з дочки, що вийшла переможцею.
На тому змагання - ця своєрідна Сіркова олімпіяда - не скінчилась. Повернувшись, стрільці почали виробляти ще різні стрілецькі “коники”. На те благословив сам Сірко сентенцією, мовляв: “Гулять так гулять! Стрілець мусить стріляти. А начиння, хвала Богові, у Сірка ніколи не бракувало, - того й рід вийшов стрілецький. Анум лиш, наробім ще шелесту!…”
І вони наробили ще шелесту.
Показували по черзі тріки, розваги для.
Гриць стріляв гільзу, покладену на стовпець, - на 50 кроків стріляв її в денце з бойового. Після пострілу гільза цвірінчала десь.
Григорій, стрельнувши для проби кілька разів у стовпчик і звіривши остаточно рушницю, стріляв у підкинену бляшану банку від пороху, набиту піском.
Та найцікавіший нумер демонструвала Наталка. Вона “сікла локшину”, так називають мисливці цю оригінальну і трудну вправу.
Встромила свій мисливський ніж в пень лезом до себе. Підсунула пень до товстої підвалини коло комори. А тоді принесла з хати бердану, що стріляла кулями без оболонки, і, одмірявши 50 кроків, стріляла лежачи в лезо ножа. Вистрілила десять разів…
Обабіч ножа в підвалині було по 8 половинок куль. Вони глибоко повлітали в дубову підвалину.
Це і називалось на мисливській мові “сікти локшину”. Лише дві кулі вгрузлії ціляком зліва.
Старий Сірко спостерігав, спостерігав все те та й собі не витримав. Став показувати, “як він колись стріляв, як був молодим”. Він вийняв з кишені кілька мідяних грошин по три та по п'ять копійок і звелів Грицеві кидати їх по одній вгору… Згадав, як вони колись бавились (мисливці цебто) замолоду. Було, поз'їздяться на базу у Владивостоці здавати панти, та й давай дуріти, - накуплять горілки, боєначиння на цілий рік, повиводять зід місто на сопку і там влаштують стрільбище, - стріляють по грошах в лет на могорич. Ось так…
Гриць кидав угору п'ятака, а старий Сірко бистро ловив його на мушку. Після пострілу п'ятак щезав. Лише чути було, як він десь сюрчав після зудару з кулею.
То було весело. Регіт стояв на подвір'ї, коди старив Сірко після кожного пострілу примовляв зітхаючи:
– Ось так колись і я стріляв, як був молодим.
Ось так Сірки бавились собі знічев'я. Ні, відбували муштру навесело перед тим, як вирушити на довгий час в тайгу, в далеку дорогу, на суворий і тяжкий промисел.
П'ятнували.
На те, мовляв, старий Сірко, щоб око було метке, а рука тверда, а рушниця щоб була вірная.
Розділ шостий
В ПРАЛІСАХ СІХОТЕ-АЛІНЯ
На марші
День лишень перепочили коні, і старий Сірко загадав збиратися в дорогу. На промисел, на пантування. Сам він тільки погейкував та загадував, а все робилось якось само собою. Мати з Наталкою наготовляли всього, чого треба було. Збирали й пакували в мішки, торбинки і торбиночки - борошно, свічки, оселедці, хліб свіжий, цукор, кирпичний чай. Наливали в боклажки та в сулії олію, спирт, гас, мед… Клали, де треба, сірники, кресало, голки, нитки… Мати все приказувала Наталці:
– Ти ж дивись - те буде там, а те там…
– Добре, добре, мамо, - там розберем. А забудемо, де чай, то горіхом заваримо… Скільки того й діла!
Переглядали намет, вирізували онучі, ремонтували ічаги, одягу промислову… Чистили салдатські “манірки”, саперні лопати… До голки й нитки запакували ще й марлю, - навіщо то вона буде потрібна пантівникам.
Григорій теж мав їхати і чим міг допомагав. Старий Сірко, правда, бурчав:
– Та облиш, синку: то не чоловіцьке діло. На промислі - то вже так, а тут є кому…