Лише Наталка раз по раз облизувала набряклі губи, що з них нижня репнула посередині. Але й тільки. Нагнувшись усміхненим лицем над немовлям, що лежало в матері на колінах, бавилась з ним. Та ще Марійка дійсно розкрила уста, як галка в спеку.
Молодиця сиділа задумана, тримаючи дитинча. Була вона з ним до того хороша, що, здається, отак би взяв та й намалював її. Отак як є. На цьому всьому тлі. І вже тим самим перевершив би все, що було досі сказано про Мадонну. А вона - тая Мадонна з диких нетрищ - забула про весь світ і навіть грудей не затуляє, доправди, божественних, - чи не соромиться, бо знає, що прекрасна, а чи забула за хлопців. А чи глузує з них. А чи то спрагу хоче напоїти прохолодою ночі…
Немовля щось гулюкає до Наталки, а вона бринькає йому пальцем по губах…
Безподібний малюнок в яскраво осяяному колі на тлі чорної, дикої пущі.
За ватрою в нетрах було тихо і поночі, хоч в око стрель. Де-не-де вихвачувались: купка листу… гілка… освітлений шмат стовбура…
Григорій мовчки встав і почав збирати боклажки, чужі й свої. Назбирав цілий оберемок.
– Куди це ти, чи не на торг, сину? - посміхнувся старий Сірко.
Григорій і собі посміхнувся:
– Та таке…
А Грицько витріщив очі:
– Ні, справді? Шо це ти надумав? А Григорій просто:
– Піду по воду.
– Тю-у!… - Грицько аж схопився. - Чи ти не той?!. Та ти що? Бог з тобою!
– А чого ж? Тут води - можна Дніпрогес рухати, - і отак мучитись?! - Цеє кажучи, піймав на собі Наталчин погляд і це ще дужче його під'юдило.
– Облиш, сину, - сказав старий Мороз. - Перетерпимо якось… Бо тут води нема й близько. А до того ще й ніч. По тайзі не ходять. Це не в огороді і не в городі.
Та Григорій не піддавався.
– А все-таки спробувати можна… - Подивився на Сірка, що сидів, посміхаючись в вуса, і нічого не говорив, почепив гвинтівку на шию і ступнув у темряву.
– Ну, то підожди й мене! - крикнув Грицько. Моментально назбирав пляшок штук із п'ять, в тім числі три великих, літрових, Марійчиних, почепив карабін на плечі:
– Нерпа! За мною!… - І пірнув у темряву за Григорієм. Десь пошелестіли вниз по крутому схилі.
– Самашедший - сплеснула руками Марійка. - їй-богу, самашедший!…
Аж Наталка засміялась. Цибатий зять підтримав Марійку:
– Чудне… Я такого ще не видав. - І скептично скривився, наче йшла мова справді про ненормального. Старий Мороз знизав плечима в тім же дусі. А старий Сірко мовчки пихкав люлькою і посміхався в вуса. “Авжеж не видав!” І тільки юна та чорнява мати з немовлям, ніби виголошуючи його думки; прорекла переконано, з щирою надією, співчуттям, упертістю:
– Д і с т а н е!… О, то, видать… - і покрутила головою, та, не дібравши більш відповідного слова, закінчила несподівано: - Ідол, видать!… Тільки глянути на нього…
Але то без найменшої нотки осуду, а навпаки, включаючи туди все захоплення і надію на втишення пекельної спраги і злість на чоловіка…
– От теж… Макоцвітна… - буркнув цибатий зять Морозенко.
А хлопці - десь як у воду канули. Проглинула їх темрява, і ні слуху, ні духу. Ані шелесне ніде, ані гукне…
Чекали. Ходили ще раз до ямок, - чи не набігла? Немає… А хлопці пішли і мов запалися. Час минав тягуче і повільно. Година… Дві… Ні слуху, ні духу.
Збайдужілі, втомлені люди подумували, чи не вкладатися спати. Про вечерю не заїкнувся ніхто.
Наталка поклала під голови сідло і лягла під рясним дубом. Лежала так і дивилась приплющеними очима на вогонь. Біля неї ліг Заливай, поклав голову на лапи і теж дивився на вогонь - пряв очима, як круглими люстерками.
Марійка вмостилася на в'юках горічерева.
Було пізно, та сон не брав нікого. Діди і цибатий зять сиділи коло вогню, зрідка перекидуючись словом. Спрага і втома і їм теж відбила охоту до розмови. Та вже, далебі, і не спрага володіла думками кожного…
Молодиця тривожно позирала на всіх, але мовчала. Ачей вже перейшло за північ. Втому заступила тривога.
Старий Мороз сердито сплюнув. Мало що трапляється в таких нетрищах та такої глупої ночі!… “Подуріли, прости, Господи!… Ну й народ пішов!”
А старий Сірко сидів собі, без кінця попихкуючи люлькою, і дивився на вогонь байдуже. Лише глянув на Мороза та:
– Еге ж!…
– А що то за один? - не переміг-таки цікавості зять, спитав нарешті, ніби ненароком, лежачи на череві та позираючи з-під насуплених брів на полум'я: - Що то за чудак?… Видать, не тайожний.
– А не тайожний, - згодився Сірко, постукуючи люлькою об поліняку та натоптуючи її помалу знов.
– А хто він?… Чи не зять? А мабуть, що так!… Десь за вогненним колом тихенько, але злісно пхикнуло. То Наталка, розсердившись, либонь.
– Ні, - пихнув Сірко, - не зять…
– Видать, нетутешній? - байдуже допитувався цибатий.
– А. нетутешній… - так само байдуже згоджувався дід.
– А хто ж він?…
Дід подивився на цибатого співбесідника, не повертаючи голови, і так само на старого Мороза, - подивився насмішкувато, помовчав, а тоді серйозно так, безапеляційно:.
– Кревняк один… З центру…
– І партєльний, може? Тож, видать…
Сірко помовчав. Подовбав пальцем у люльці та:
– Ні… Бери вище! - подумав хвильку… І додав гордо і трохи заголосно, з притиском:
– Інженер, о!
– Овва!…
Зайшла павза. Цибатий відчепився, збитий з пантелику чутим не раз уже, але завжди незрозумілим до кінця, грізним словом. Те чуже і таємниче, як чаклунське замовлення, грізне своєю таємничістю слово всіх приголомшило.
А Сірко курив собі і навіть бровою не зморгнув. Не зморгнув навіть тоді, як спіймав на собі блиск здивованих і воднораз докірливо витріщених доччиних очей звідти, з-за світляного кола. А дівчина закусила репнуту губу і, зітхнувши шумно, одвернулась лицем до дуба, притислась зручно щокою до сідла. Спить. Не спить. Лежить нерухомо.
Заливай враз нашорошився, підняв голову… Шось зашаруділо в темряві. Ближче. Пес наструнчив вуха і загарчав. А потім спокійно поклав голову на місце. Інші пси, що були схопились на ноги, взяли з нього приклад, лише наставились на стежку…
З темряви виринув Григорій і підійшов до вогню з гроном боклажок. Боклажки були мокрі, - вода з них капала, блискаючи проти вогню. Чуб у Григорія був теж мокрий, а обличчя спокійне.
Коли б він бачив, як подивилась на нього з темряви пара блискучих очей, його дужу постать уздрівши. Старий Сірко позіхнув, ворухнув бровами: