– А що то таке - авіа… Як-як пак?… Ага - кон-н-стр-рук-тор?! Чи так? Боже, язик можна звихнути! - а сама десь далебі аж почервоніла, що така “дурна”.
– Так, - підбадьорив Григорій і пояснив: - Авіаконструктор - інженер, що вигадує і будує літаки.
– Боже ж мій! То чого ж ти мовчав?! - захвилювався Гриць. - То ти й літати вмієш!?.
– Вмію, Грицю. - Павза. А далі, ухиляючись від розмови, насмішкувато, кепкуючи з самого себе: - Ось бач аж куди залетів…
Старий Сірко закректав, збагнув, що хлопцеві щось не теє… Щоб урвати розмову, дід виголосив як резолюцію:
– Здорово! їй-бо, здорово!!. Хотів раз дід збрехати - і не вдалось! - всі засміялись. - Ну, гаразд, синку, раз уже так, що моя вигадка вийшла на правду, то ми тебе так і зватимем - інженером. Добре?
Резолюція була ухвалена одностайно. Титул всім сподобався, за винятком хіба самого Григорія, але його не питали, - він мусів підкоритись для загального добра, “інакше буде плутанина”.
– Інженер… інженер… - повторила Наталка кілька разів про себе, щоб не забути. - Заливай!!. - їй, певно, хотілось пожартувати а чи ввести в курс справи вірного свого друга, але роздумалась. - Ні, нехай завтра… То, брат, для тебе тяжка річ, - промовила дрімливо до камарада, що підбіг до куреника і стояв, торкаючи лапою одстовбурчене ворухливе полотнище.
А інженер, тобто Григорій, лежав під куреником горілиць, і зажмуривши очі, дослухався до ноток в тім голосі. “Кепкує дівчисько. Сорока. Кон-стр-рукт-тор”… - І посміхався, як вона розгублено тягла те слово, що “язик можна звихнути”. А ще посміхався на думку: “А що якби це дівчисько та отак узяв і переніс в той інший світ, - в світ лабораторій, наукових кабінетів, в грохітняву заводу… в рев моторів… в мерехтіння пропелерів… в шум тисяч літаків у повітрі… Тільки уявити її здивування! А то ще й піднести її ген і замчати у небо за хмари… за хмари…”
В вуха гула мошкара. Вже в накомарнику їла поїдом. Оце серед гудіння зовні відокремлюється тонюпький голосок, гострий, як шило: “Дзі-і-інь… Дззі-і-нь…” Ближче, ближче. Вже в'ється над носом а чи біля вуха. Манюньке, а викликає тривогу, мов велетенський літак. Мотор гуде зі дзвоном: “Дззі-і-і…”
І враз пропелер встромлюється в шкіру!… Сатана! Де вона знаходить дірку в новісінькім накомарнику!?!
Дід не витримав перший, а з ним і Наталка, - вискочили з-під накомарників:
– Інженере!… Грицьку!… Вечеряти!!.
Ось так, власне, відбувалися христини. Відтоді Григорія здебільша звано “інженером” і тільки зрідка Григорієм.
Надь Голуба
Другого дня к обіду, після, здавалось, безконечних спусків та петляння по становиках, прийшли, нарешті, на Голубу.
Під сопкою, над широченькою, бистрою річечкою стояла споруда - комора не комора, хата, крита берестою (березовою корою). Двоє вікон дивились на широку і, здавалось, безкраю, справді голубу улоговину, що йшла десь униз і ген аж під синьо-фіалковим пасмом повертала вправо. І голубіла-голубіла. Коні заіржали, ніби прибули додому. Собаки пішли по нишпорках. А падь голубіла, заллята сонцем, мрійна і приваблива віддаля, як замріяна дівчина. Вона була вкрита морем лісу, але де-не-де лисіли плями - галявини лук. Просто перед хатою, по той бік річки, схили сопок та берег річки також були покриті буйною травою. Лиш, де-не-де по траві стирчали похило і просто голі стовбури, а подекуди чорні ожуги.
Хата з ґанком і прибудовою. Коло хати стіжок торішнього сіна, окремо дашок на стовпчиках і конов'язь. Під хатою лежала перевернута догори дном байда.
– Ось ми й дома! Тпру! Агов! Хазяїн дома?
У відповідь з-під байди вискочив хвостатий звірок, з добру кішку, і з усіх ніг кинувся навтьоки.
– Харза! Ха-ха-ха! Держи її! Та постривай, щось скажу!…
Але харза не стала “стривати”, мчала, як помело. Собаки з лящанням подались навздогін, та харзу мов вітром піддало - метнулась на дерево і подалась верхами. Собаки, задоволені, що так добре налякали непроханого сторожа, повернулись назад.
Тут уже мисливці розташувались, як дома, бо таки це й була справжня їхня господа. В хаті була добра селянська піч, складена з дикого каменю, дощана підлога, широкий піл.
Перепочили, і закипіла робота. За годину навели такий лад, немов тут увесь час жили. Помили, почистили, упорядкували все. В вікнах уже стояли квіти.
Пишні, різнобарвні, яскраві дикунки. Це вже Наталка. Поки хлопці порались з в'юками, вона збігала за річку, на луку. Пишні саранки, дикі ромашки, і мак, в'юнки, І плакун, і ще, й ще - всі, які трапились, прибули гості.
Зброю і весь вантаж склали до комірчини, а звідти повикочували великі кадовби. Грубі й дебелі, вони порозсихались без діла, їх виставили до річки і поналивали водою.
З того, що в комірчині був деякий бондарський струмент, Григорій виснував, що кадовби ці роблено тут на місці. Але його здивувало не це, а те, що такий цінний струмент, та й інші ще цінніші речі, які тут були, як от поперечна пилка, колій, відра, великий вмазаний казан надворі, та й байда, - так тут лежали і ніхто їх не забрав. І вікна цілі - ніхто їх не повибивав, і піч не зруйнована, хоч хата й не заперта була. Диво дивнеє, як на європейця. Він про це сказав.
Старий Сірко своєю чергою здивувався:
– А як же інакше? Ще що вигадай курям на сміх! Е, синку, тут такий закон, закон неписаний. Тут раніше було хоч рушницю залиши у шатрі, хоч хутрину, хоч що хоч, - лежатиме місяць - ніхто не візьме. Бувало, й зайде хто, - переспить чи дощ перебуде та й піде. Було… Та й тепер ще, слава Богу, поки без великих змін. Так же колись і на Україні було… Чи, мо', й тепер?…
– Авжеж, там із шатром занесуть, з живого шапку знімуть, а то й з головою разом.
– Он як! Дійшли науки, значить!
Затопили піч - перевірили, чи не завалилась де.
А впоравшись з усім, старий заходився надворі варити обід. Наталка повела коні, а хлопці пішли десь “на широке” купатись.
А теє “широке” - велике бурхливе плесо під водоспадом. Водоспад же - хоч під Дніпрогес. З триметрової височини стрімголов падала прозора стіна. Вода гнала наввипередки, аж наче зі сміхом. Дійшовши до низу, вона кипіла і гула, а далі розходилась на всі брки, поспішаючи десь до нової, чергової такої забавки. Хлопці пірнали, дуріли. Вода була холодна, і це було приємно.