Щастя, як трясця
- Щастя, як трясця, як нападе, не скоро покине, - казав Сірко. - Ось побачиш, діло піде. Це фарт. Почався фарт - не зівай.
Фарт - це щастіння, сліпа фортуна. Мабуть, ніхто так, як мисливці, не покладається і не вірить у щастя. А такі корінні - особливо. В щастя вони вірять, як у долю, як у Бога, і ніщо тую віру не може похитнути. Мисливці взагалі забобонні. А життя їх підтримує з усієї сили. Коли почалося щастя, фарт - не лови гав.
Удосвіта старий Сірко розбудив Григорія.
– А вставай-но, синку! Вдень доспиш. Квло хати стояли сідлані коні, вірьовки на сідлах. Поїхали. Григорій не питав, як завжди, знав, що неспроста. А дід чув уночі, як тричі поспіль вистрелило. Там, на Голубій. Коли Григорій висловив був думку, що, може, не вони або й могли обмилитися, Сірко покрутив головою:
– Там Наталка.
І так це було сказано, що ніякого сумніву не могло бути.
– Вона двічі вистрелила. Щаслива вона в мене. Коли приїхали на той другий солонець, біля берега сиділи Грицько з Наталкою, бовтали у воді босими ногами… Чекали.
– Чого ви пригнали?! - це Грицько. - Пусте діло! Оця напсувала… Вчинила стрілянину по комарах.
Старий Сірко посміхнувся в вуса: бреши, мовляв.
В хаті було дві пари пантів. А біля річки в траві - дві туші.
Дорогою, сміючись, Грицько розповідав беззлобно, як його сестра піддурила. Умовилися стріляти заразом. Як стануть зручно, тоді й стріляти… А сама стрелила двічі, “на ходу”… Ну, а він уже пальнув у собачий слід.
Наталка щиро виправдувалась, що не втерпіла та що, “якби не стрелила, - було б гірше”. І розповідала жваво, з захопленням, як все було. Григорій слухав, дивився на неї, і йому аж моторошно було трохи: “Яка запальна! Хижа! Ні, не хижа, - дикунка. От. І в ній кров бурхає так, як і в кожної тварини тут, як у пантери, чи в рисі, чи в тигра”.
Але це було хвилину. Дівчина якось урвала на півслові і далі ішла мовчки вже. Але задоволена, як переможниця.
Старий Сірко, перш ніж покинути солонець, пильно оглянув його, висловив здогад, що було цю ніч там щонайменше чотири бики і стільки ж самиць.
Грицько й Наталка признались, що дійсно було аж чотири пантачі і три самиці. І ті, що втекли, були наче ліпші, але ці були ближче.
– Нічого, дітки. Добре! Дуже добре. Тепер пождем. А там Бог дасть, може, дощ. А там, може, й ще добудем що.
Золоті арабески
Зіпсувавши солонці, вони кілька день не пантували. Але знайшли собі не менш цікаву розвагу: “лучили” рибу.
Вдень косили та гребли сіно, запасали на зимовий промисел, а вночі “лучили” рибу.
Спустили на воду байду. Приробили вилку і жаровню з товстого дроту, що валялась у хижі, до байди спереду.
На жаровню накладали сухих смоляних дров, хмизу, березової кори, ще й брали запас з собою в байду. Брали трохи гасу, ость, рушниці про всякий випадок, і втрьох - Грицько, Наталка й Григорій - рушали на річку.
Байда тихенько пливла за течією. На носі байди горіла яскрава ватра, - навколо від того було ще темніше, - так в темряві та тишині рухалися з дивним смолоскипом. Місцями, де було глибше і де риби було більше, - підкидали палива ще й бризкали гасом. Полум'я вибухало фейерверком, розсипаючи іскри.
Це були дивні ночі. Це була велика втіха для Наталки. А ще більша, може, для Григорія. Наталка більше була з остю і іншим не хотіла віддавати. Григорій охоче відмовлявся від своєї “черги” на її користь, мотивуючи тим, що в нього “руку крутить”, - і мав з того вигоду. Він сидів на кермі і стернував тихенько дрючком і дивився на неї скільки хотів. Милувався. Впивався, п'янів від того споглядання. А вона не помічала. Занісши ость навідліг і зігнувшись, мов пантера, вдивлялась гострим бистрим зором у глибінь. Химерні блищики танцювали на її розчервонілому обличчі, повному невимовного захвату. Пасемко волосся тріпотіло і золотилось над бровами. Блискавичний удар - і Наталка тріумфує… Викидає в байду здоровенного тайменя або меншого х а р ю з я. Вибирала все найбільшу і била влучно.
А Грицько пильнував вогню. Коли він хотів і собі взяти ость, вона його благала:
– Грицю, братику, хай я ще… Ось іще, іще трішки…
Нарешті передавала з жалем йому ость, заступала його коло вогню. Але не могла втерпіти і перехилялась слідом за братом, пильнуючи. Тоді Григорієві важко було держати байду рівно, але він напружував усі сили. Коли Грицько давав хука, Наталка хвилювалась. За другим разом - проганяла і заступала сама. Григорій радів з того. Спостерігав годинами. Гнучка, як вуж, граційна, як мавка, вона таїла в собі дивну силу, ця дівчина. Поєднання дівочої краси та чар з дикістю майже первісною, неприступною.
Ось зігнулась помалу і враз розігнулась, мов сталева пружина з дзвоном. Ость, пробивши рибу, черкала по камінному дну.
А раз помилилась і вгородила ость замість риби в пень. Довго вони крутились на однім місці заякорені, не можучи висмикнути ость. Десь заїло в сирому дереві. Наталка хвилювалась, гнівалась, хотіла тут же роздягатись і лізти в воду. Забула, з ким вона. А коли Григорій мовчки, спокійно поліз у воду, скинувши лише сорочку, вона якось слухняно поступилась йому в цьому. Ба, гукала на нього і командувала, - думала що то батько. Енергійно допомагала йому, вказувала, з якого боку краще йому підійти, тощо. А як Григорій, звільнивши ость, підвівся і зустрівся очима, Наталка вмить спалахнула, здивувалась. Почервоніла, зламала брови і відвернулась. Дивовижна, химерна дівчина!
То були дивні, чарівні ночі в казкових первісних пралісах, на бистрій мерехтливій воді, на чорній воді з золотими арабесками.
На світанку вони пхалися проти течії у три пари рук і причалювали біля хати. Мокрі, втомлені, закурені сажею, але щасливі.
ЧАСТИНА ДРУГА
Розділ сьомий
MEMENTO MORI
Над Голубою паддю, над горами ліловими, над буйними нетрями стояв сліпучий сонячний ранок, граючи всіма кольорами веселки. Мільярди перлин мерехтіли на всьому, випромінюючи маленькі сонця, розсипаючи спектри, на лапатім листі дубів і ліщини, на травах, на квітах, на тисячолітніх, укритих мохом пнях і колодах і на вершинах височенних кедрів та осик… Вони мерехтіли там особливо, як вогнисті краплини; часом одривалися нечут-но і лет''ли вниз, блискаючи межи стовбурами і прошиваючи синій холод глибоких сутінків гущавини.