Буйна роса була на всьому, тяжіла гронами, згинаючи стеблини трав та одгортаючи пелюстки квітів. Було напрочуд тихо. Ні шелесне лист, ані ворухнеться травинка. Тільки веселкова мерехкотнява…
Наталка стояла на кладці з рушницею і, трохи зігнувшись, дивилась у воду нерухомо, - пильнувала т а й м е н я, що від двох днів заволодів увагою цілої їхньої колонії і що його вони завзялися встерегти, змагаючись між собою. Здоровенний таймень. Він жив межи великими кам'яними брилами в водяній прірві і лише іноді показувався на чистих мілинах, бентежачи мисливські душі, але не давався ні на які хитрощі - зникав враз, як тільки тупне хтось на березі, ніби відчував небезпеку. Весь інтерес цього надзвичайного полювання полягав у тім, що тайменя тяжко було підстерегти, а ще тяжче було встрелити в воді: тільки пущена всторч куля могла досягти мети. Пущена ж під кутом куля тьохкала об воду, робила рикошет і дзижчала геть як несамовита, ніби від болю, що забилась об воду. Та таймень не давався ані на постріл сторч, ані під кутом.
Наталка заповзялась на нього особливо - така вже вдача: як що заволоділо її серцем, то вже край. Тепер ось заволодів її серцем таймень… Стояла, як статуя, як нежива, і дивилась, не моргаючи, в глибінь. По обличчю, по очах їй бігали сонячні зайчики, ніби намагаючись її розсмішити або зіпсувати полювання, - сміхотливі зайчики, віддзеркалені хвилями.
В такій же позі і теж з рушницею стояв Гриць на скелі, що випнулась далеко над водою.
Григорій, що облишив уже цю розвагу… Не тому, що до неї треба було китайського терпіння, а тому, що був такий чудесний веселковий ранок, а ще, може, тому, що в того дівчиська по очах і обличчі пустували надзвичайні сонячні зайчики, перекочуючись, мов плями живого срібла. Сидів собі отак на перекипеній банді посеред осяяного сонцем подвір'я, підставив під сонце розхристані груди і дивився на той цілий світ сліпучий. Тиша була на світі, і тиша була на серці, і мерехтіння-мерехтіння…
Чомусь згадувався Врубель з його веселковою палітрою. Царівна Лебідь… І той розбитий “Демон” з поламаними крилами і печальними очима… Тільки ж ні! Нема того генія, щоб передав ось цю буйну симфонію блиску і спектрального шалу, і тієї радості - буйної радості життя й цвітіння, - ані отих невидимих крил у серці, що виростають… А надто ж того воскресіння, отого пришестя людини на цей світ, - і вже не в світ нудьги, брутальності і одчаю (те все зосталось позаду, як в тумані), а в світ веселкового сяйва, безмежного радісного спокою і щастя… Дивне почуття володіло ним. Воно ним володіло вже від багатьох днів, відколи він пірнув у цей первісний, незайманий, напівказковий світ і ставав помалу сам його часткою мимо своєї волі - часткою цього блиску, і шалу, і радісного спокою, і цілої цієї симфонії буття, що поза нею, здавалось, немає вже нічого іншого і ніколи не було. Почуття те дивне стосувалось минулого. Його не було. Так, було лише марево, був химерний сон. Туманна фікція, видимість світу. І він був там ще тоді, коли ще не народився на світ взагалі, коли ще не жив, як людина, а жив, як інша істота. Раптом!…
Що це?!. Далекий грім? Вітер?… Знову…
Григорій схопився, відчувши, як в нім закалатало серце.
Вітер виростав в ураган з блискавичною швидкістю. І раптом скажено загриміло, заревло, аж по задвигтіла земля, пішов вітер по нетрях і по всій Голубій паді, з дерев посипались блискучі сонця - цілий зоряний дощ…
Потрясаючи землю, потрясаючи нетрі, низько над кедрами заклекотали машини - велетенські, чорні проти сонця, потворища.
Літаки!!. Шість… вісім… вісім… чотиримоторових велетнів!
Собаки заскавуліли і кинулись врозтіч. Потім позбігалися на пагорбок і зчинили несамовиту гавкотняву. А Рушай сів на хвіст по-вовчому, підняв пащеку і тоскно завив.
Літаки прогриміли над табором і вже летіли низько над паддю, перехиляючись то на одно крило, то на друге. Щось, далебі, шукають… Вісім велетенських невиданих тут птиць пливли по блакитній долині, заглушаючи все своїм ревом, а під ними, по марях, по зеленаво-синьому, сріблястому від роси килимові пливло вісім тіней: спершу - великих чорних… потім менших сизих… фіалково-синіх… синіх… Пролетівши падь, літаки звернули упоперек і так само пішли низом, перехиляючись. Далі… Далі…
Приголомшений Григорій стояв посеред двору як вкопаний. Відчував, як у грудях скажено билося серце. Так, ніби його кинуто з височенної скелі на землю, в провалля. Змішане почуття тривоги, здивування, скаженого руху, неспокою… - ціла буря найдивовижніших почувань та асоціацій опанувала ним. Помалу буря уляглась, а натомість росло невиразне, бентежне передчуття чогось страшного. Вовчий інстинкт прокинувся, як у того Рушая, і віщував недобре.
Він тормосив чуба, хмурив брови і стояв так посеред двору, дивлячись в блакитний обрій, де в сонячній імлі зникли літаки. Мов загіпнотизований.
Навіть не бачив, як осторонь, оддалік стояла Наталка і широко розкритими очима дивилась на нього. Дивилась з тривогою, притиснувши руку до грудей.
Не літаки приголомшили те “дівчисько”. Літаки її здивували, але й тільки. Ні, далебі, щось інше вразило її. Якийсь інстинктивний відрух, чи, може, страшний здогад, а чи десь незбагненний жах, - хтозна…
Вона дивилась на нахмурені Григорієві брови, на стиснені щелепи і намагалася рукою стримати серце.
А ранок стояв сонячний, мерехтливий, запишаний перлами і веселковими барвами. Усміхнений, золотий ранок.
Тунгуз Пятро Дядоров
Того ж дня в обідню пору до табору завітав ще один несподіваний гість.
Саме збиралися обідати, як завалували собаки і кинулися в гущавину. Наталка спинила собак криком, - вони повернулися і полягали біля неї, гарчачи та наставивши вуха в нетрі, що вкривали схил сопки.
Там по крутому схилу, чіпляючись за кущі, спускалась людина. В хутрянім капелюсі, у ватяних штанах, в жупані з голої, обшворганої козулячої шкіри, підперезанім мотузкою; через плече набійниця, при поясі ніж, а рушницею обпирався, як палкою.
– Глянь! Глянь!… - здивувався старий Сірко. - П я т р о!… Д я д о р о в! А бий тебе коза хвостом!
Гість виплутався з кущів і підійшов, розпливаючись в широку радісну посмішку цілим своїм квадратовим, косооким обличчям. Присадкуватий і добродушний, він підійшов упевненою ходою, як додому, і далебі щиро тішився.