Проте вепр його не бачив, бо дуже для нього зависоко.
Григорій був зодягнений зле для довгого сидіння на такому високому, почесному місці, а вепри не квапились. Чавкотіли навколо: напали, бач, на великі поклади їжі. Ех, якби оце гвинтівка та Сірко з Сірченятами. - було б діло! Сікач кілька разів підходив під виворотень. і Григорій відчував, як той виворотень схитується. Чухається, сатана! Почав падати сніг. Піднявся вітер.
Нарешті Григорієві урвався терпець, - прокляті чушки! Він спересердя вистрелив. І просто-таки сікачеві в морду. Така думка була: “Перелякаю, очі повибиваю”. Постріл зробив належне враження: розлючений, ущипнутий шротинами вепр оскаженів, почув ворога, гуркнув і кинувся на виворотень… І він би той виворотень, мабуть, розкришив би, якби не сталася незрозуміла несподіванка…
Миттю весь табун і сікач вкупі кинулись навтіки, затріщали по всім лісі і щезли, мов і не було їх.
“Тигр! Далебі так”. - З Грицькових оповідань Григорій знав, що в цих краях за тутешніми законами слідом за вепрами неодмінно ходить тигр, - пасе і з того живе.
Така невиключена можливість - зустрітися з тигром, мавши дубельтівку в руках, була не зовсім приємною. І хоча знав і те, що кішка ця людини боїться та перша її ніколи не зачепить, але… ану ж, як він голодний.
Проте ніякого тигра це було, та й хіба тут углядиш що? Смеркало. Крутила веремія.
Мавши вибір між можливою смертю в звірячих пазурах і певною смертю на виворотні від холоду, Григорій почекав мить, послухав, а потім рішуче зліз і пішов.
Але куди йти? Сніг сипав такий, що нічого не видно. Вітер крутив віхолу. Темно… Тут тільки збагнув, яку зробив дурницю. В нього не тільки путньої зброї не було при собі, а й сірників. Отже, ніяк було й вогню розкласти. Якийсь час ішов з упертості. Але куди йшов, не знав. Опинившись в безнадійному становищі і знаючи, що зайшов далеко та що йому не виблукати вночі, вирішив чекати, поки вщухне віхола. А щоб не замерзнути - вирішив тупцювати навколо товстого дерева. Так він крутився довго. Разів кілька пробував запалити вогонь без сірників - насмикав вати з куцини, понатикав її в патрони і стріляв… Так він розстріляв всі набої, а вогню не розпалив. Пройнята потом вата не тліє, клята, - покурить-покурить та й гасне.
Трохи перестало крутити. Тоді він пішов далі, поліз по снігу напропуд. Стомився. Веремія тим часом закрутила ще дужче. Тоді сів між кедрами і вирішив чекати ранку. Тримався з усіх сил, щоб не задрімати, бо знав, що тоді навряд вже чи вийде він переможцем в цьому дурному змаганні з стихією. Тримався, тримався… і задрімав. Власне, не задрімав, а сидів і думав про всяку всячину… Розбудив його сторонній дотик. Схаменувся - перед ним стояла якась тварина і лизькала його в ніс.
– Заливай!!!
Заливай радісно загавкав. По хвилі підійшла постать, вся біла, заліплена снігом, - десь брьохалась по пояс у снігах. Наталка! Важко дихала. Вибилась із сил.
– Живий? - спитала відсапуючись.
– Живий, - відгукнувся стримано.
Довго відсапувалась. Потім сказала сердито:
– Хто ж так ходить?!. От іще…
Більше вона нічого не сказала. Видно, що пройшла багато без зупинок, без лижв та в пітьмі по нетрях. А веремія крутила.
Постояли якийсь час. Потім пішли. Довго борсались у снігу - і заблукали десь зовсім. Наталка зразу не послухала Заливая, що тяг у свій бік, - вона думала, що ліпше орієнтується, а тепер побачила, що сама збилась. Та сил уже не було. Треба чекати.
Натрапивши на якусь скелю в гущавині, Наталка вибрала затишне місце під густим дахом сплетеного і покритого снігом гілля. Тут було сухо і зовсім не було снігу, сухий густий мох, купа листя, бур'ян. Безсило опустилась на землю і сіла, притулившись спиною до пня. Григорій постояв і сів поруч. Заливай ліг у ногах. Вогню нічим було розпалити, бо у Наталки теж не було сірників (не здумала, як ішла), - то ж сиділи так…
Розвиднялось. Веремія ущухла. Вимучена дівчина спала сидячи. “Тож змучилась так!”
Тільки тут, тільки в нетрях, у цих жорстоких умовах є та справжня людсььа солідарність, що робить героїчні речі, як звичайні, як свій обов'язок, і ніхто ніколи не здумає назвати їх героїчними…
Дівчино у сні, не маючи сили тримати голову, обіперлась об щось (то були Григорієві груди, але звідки їй про те знати?) - і так спала. Як мале дитя у матері.
Сонна поворушилась, влаштувалась зручніше, мов на подушці. Спала солодко, звівши лице трохи вгору, втягши голову в плечі. А Григорій сидів і боявся рухнутись, боявся розбудити. Хай. Нехай спить.
Вже розвиднилось. Було тихо.
А дівчина щось марила у сні, посміхаючись. Якийсь дивний сон блукав під її повіками, ворушив бровою, розпалив і розімкнув трішечки гарячі уста… Григорій дивився на ті уста і боровся сам із собою. Йому хотілося поцілувати її. Нишком. Так, як мати цілує сонну дитину. Раз лише. Вона не почує. І він, як злодій, дослухаючись до її дихання, тихенько-тихенько поцілував… Раз лише.
Дівчина розплющила очі. Заморгала віями. Здивовано, потім злякано. Швидко відхилилась від грудей. Смішно, наївно, торкнула долонею за уста, що на них ще горів поцілунок… І враз спалахнула. До сліз.