Банаха поховали, почалися співчуття. Юрека цікавило дещо інше. Дзєшинський одним із перших поклав букет, поцілував вдові руку й рушив до Райтоха, явно незадоволений таким поворотом подій. Він щось йому пояснював, Райтох кивав важкою головою, приймаючи позу мудреця, який дає поради сільському дурнику. Чим довше це тривало, тим більш злим робився Дзєшинський, нарешті він підняв руки настільки високо, наскільки дозволяв його костюм, і пішов, не попрощавшись.
– Що ми робимо? – запитала Аніта.
– Хай собі сперечаються!
– Як витягнути Райтоха, питаю? Ми ж не станемо турбувати його на похороні!
Люди йшли. Райтох відстав: ступав дрібними кроками за ходунками і зітхав. Деякі жалобники впізнали його і вклонилися, але ніхто не залишився з ним. Діти перегнали, дорослі проходили повз нього, і він блукав сам, повільний і кутастий, як черговий пам'ятник на Особовицькому кладовищі. Час від часу він зупинявся й переводив подих. Юрек не знав, що робити, як приступити до старого, і раптом йому посміхнулася удача. Райтох зупинився на клаптику сонця, трохи задовго, ще трохи, і він би впав. Але ні. Він розтоптав це сонце і пішов далі.
– Давай, – сказав Юрек Аніті.
Вона бігла за Райтохом з криками "професор, професор". Підійшла до нього, заговорила з ним, професор Райтох глибоко вклонився їй і поцілував руку. Вони перекинулися кількома словами й рушили до воріт цвинтаря, спочатку повільно, у темпі, який диктував пішохід. Аніта базікала, дозволяючи себе перебити, а коли Райтох почав говорити, вона трохи пришвидшила темп. Він спробував наздогнати її, вона зігнулася, сяючи добротою, потім ніби сповільнилася, але лише для того, щоб знову пришвидшити крок. Ходунки задзвеніли, коли їх підкинуло в повітря, все швидше й швидше. Два силуети на широкій цвинтарній алеї, один з них потужний і один, що стрімко слабшає. Задоволений Юрек пішов за ними, повільно, заклавши руки в кишені. Він зробив вигляд, нібито його ситуація не хвилює. Він дивився на надгробки.
Він уже почав боятися, що план провалиться. Райтох і Аніта підходили до воріт, там був катафалк і кілька таксі. Професор почував себе пригніченим, лише махнув рукою й порівнявся з Анітою. Та щось збуджено говорила, розмахувала руками. Вони могли майже торкнутися брами. Раптом в Райтосі, молодому і старому водночас, переміг другий і впав на коліна. Ходунки, звільнившись від червоних долонь, полетіли аж до ґрат. Аніта мимоволі присіла, вона вже шукала серветку, з сумочки вилетів мобільний телефон, гаманець і помада. Юрек кинувся. Ледь загальмував.
– Щось трапилося?
Розділ 13
Вдома Райтох віднайшов сили, замінив ходунки на тростину, запросив до вітальні та запропонував чаю. Аніта запропонувала, що вона зробить. Старий примружився і дозволив увійти на кухню.
– Я трохи відпочину, – сказав Райтох. – Коли моя дружина прийде, вона приготує якийсь обід.
– Ми не залишимося надовго, – відповів Юрек.
Усі три кімнати були відкриті. Вони сиділи у вітальні, яка також служила бібліотекою. Диван навпроти старого телевізора з електронно–променевою трубкою виглядав особливо непривітно. Єдине, чого не вистачало, це колючок та плям чогось жирного та холодного на подушці. На полицях аж до стелі стояли ряди книг, розташованих тематично, а також за кольором. Стіл, затиснутий у куток, був застелений такою кількістю барвистих газет, що ніде було поставити чашки. Юрек дивився на назви, читав їх й думав.
– Звідки ви взялися на похороні?
Аніта відповіла, що вони працюють над фестивалем.
– Можливо, це і негарно, але я не люблю гратися з умовностями. Смик був шахраєм і негідником. Я не можу його жаліти. – похитав головою Райтох. – Він зробив з мене дурня, хоча я його знав ще з дитинства. – Він підняв руку на висоту столу. – Пам’ятаю, як він із друзями в старшій школі пробрався в Залу, бо хотів відкопати другий купол. Ви про це знаєте?
– Щось туманно, – Юрек уявлення не мав, про що говорить цей чоловік.
– Ти кажеш, туманно... Берг спроектував Залу як модель Всесвіту. Знак часу. Він читав Ніцше та Сведенборга. Ходили чутки, що Зала була не одна, а дві. Друга підземна, дзеркальне відображення першої. Молодий Смик пішов копати. Але потім йому дали по руках! Боже милий, пані та панове, як жахливо летить час. Дні стають коротшими. Я бачу це по своєму синові. Вчора він був маленьким, сьогодні – дубина. Ось побачите, він скоро має бути тут. Місяці як дні. І буде рік, як ми посварилися. Ви добре знали Смика?
– Можна спитати, про що панове сперечалися? – запитав Юрек.
– Можна, але це не означає, що я тобі відповім. Я теж працював на фестивалі, а Смик... Що тут казати? Більше не працюю.