– Я познайомився з Олею під час навчання. Діяв я різко, і, як то кажуть, ми шалено покохали одне одного. Вона була на два роки молодшою за мене. Вона приїхала з Кошаліна, мабуть, щоб бути подалі від своєї довбаної сімейки, – він не міг повірити, що це говорить, він слухав власний голос, наче чужий. – Я вже закінчував вивчення німецької мови. Є хист до мов. П'ятий рік, багато часу. Я показав їй Вроцлав, і як тут розважатися. Тиждень починався в четвер і закінчувався у вівторок. Протягом двох крихких днів кожен з нас намагався жити нормально. Вона була на другому курсі, я – на п’ятому. У неї був великий апетит до життя...
Він замовк. Аніта мусила запитати. От вона і кинула, аби що. Три дурні слова.
– Ви жили разом?
– Недовго. Найсмішніше, що в мене була куча грошей. Якщо людина п'є, втягує носом, ковтає, ходить під кайфом по саму маківку, то завжди знайде гроші. У мене ніколи їх так багато не було. Я трохи перекладав. Писав німецькою магістерські роботи, траплялося щось для заліків, і різні дива. Легка робота. Мережа допомагала, та й хто б перевіряв.
– Цей бізнес мені відомий.
– Саме так, – у животі Юрека роздувся великий колючий клубок, – Оля другий рік якось і дотягнула. Вона була неймовірно талановита, такої розумної дівчини я ще не зустрічав. Вибач, але саме так і було. І я думаю, що саме звідси походило і її прагнення до загибелі. Вона не могла впоратися з власною головою.
– Я думаю, що люди п’ють або вживають наркотики, тому що їм подобається бути п’яними та під кайфом. – Пальці Аніти блукали по керму. – Якоїсь особливої філософії в цьому немає.
Мабуть, вона пошкодувала про ці слова, бо Юрек замовк, ніби звільнений від обов’язку говорити. Хлопець дивився у вікно.
– Ви зняли квартиру… – продовжила вона. Юрек прийшов до тями.
– На Чистій. Всюди поруч. Почалися веселощі на всю котушку, і якби, ну, якби не обставини, я б запам'ятав цей час як найпрекрасніші моменти свого життя.
– Що ви приймали?
– Все. Можливостей не бракувало. Іноді я думаю, що якби ми жили далі від центру, все було б інакше. Але ж так, у нас постійно були відвідувачі. Кожен приходив з чимось. І так воно й тривало.
Він говорив усе повільніше й повільніше, аж нарешті знову замовк, упершись головою у вікно. Аніта його вже не підганяла. Революціонери встигли зайти в лікарню, з'явилася ще одна старенька, з іншим собакою. Сліпий на зупинці поклав перед собою капелюх і заграв на гармонії.
– Ще я змінив бізнес. Запровадив нові послуги. Дипломи. Два тисячі за звичайне бла–бла, десять тисяч за повний комплект із записами в університетських книгах.
– Ми говоримо про євро чи злоті?
– Які євро? Я сам не підробляв підписи, бо не знав, як це робити, але ж ти знаєш, як це буває. Якщо були люди, яким потрібні були підробки, то були люди, які їх робили, і я опинився в теплому, приємному місці прямо між ними.
Дівчина повернулася і погладила його по обличчю, спробувала це його обличчя обхопити. Він повернувся до спинки крісла.
– Це сталося на вихідних. Ми повернулися додому під ранок, такі нафаршировані, що аж над землею літали. Після прийому таблеток можна довго ходити, можна нескінченно займатися любов'ю і ніяк не заснути. Потім ми лежали в ліжку й курили сигарети. Оля закашлялася. Вона схопила мене за руку. І це все. Її почало трусити. О, так. – Він бив кулаком у вікно. – Вона тремтіла біля мене. Очі широко розплющені. Вона навіть не могла попросити допомоги. Тільки коли я підвівся, вона схопила мене за руку. Вона не хотіла відпускати. Я ж втік...
Він замовк. Смикнув блискавку флісової куртки. Дозволив себе обійняти і говорив дуже тихо, тому що слів залишалося сказати небагато.
– Замість того, щоб негайно подзвонити, я перелякався. У квартирі стільки доказів. Я почав збирати наркотики. З різних місць. Схованок. Кишень. Коробок. Шухляд. Все пішло в унітаз, вже з телефоном біля вуха, я вже кричав на лікарку швидкої, швидше, швидше, кинувся Олю рятувати, але було пізно. Ти розумієш, Аніта? Якби я не боявся, якби я не думав про себе, якби я відразу... але я боявся.
Так вони застигли на деякий час, Юрек згорбився, Аніта схилилася з краю крісла, притискаючись до нього, наскільки могла.
– Тоді я намагався повести себе як мужик. На похорон пішов із душею в п'ятках. Я хотів, щоб мене якось скривдили. Щоб її сім'я... ну що ж. І всі там плакали і жаліли мене. Ніби тільки я її любив. Решту договори собі сама. – Юрек посміхнувся. – Якось я вижив. Іноді я думаю, що якби не Оля... Ми обидва померли б незабаром. Іноді, знову ж таки, коли мені справді треба пожаліти себе, я думаю, що було б краще, якби так і сталося.