Третьої ночі голод і страх вигнали малого з криївки. Юрко знав, що мусить вертатися до людей. Перебрався через струмок. Зупинився біля кам’яних мурів високої фортеці, схожої на монастир. Звів очі в нічне серпневе небо, що з нього зграйками обсипалися дрібні, як горох, зірки. Завив на молодий місяць. Тиша. А на ранок біля воріт притулку знайшли наляканого, ледь живого хлопця, що дрижав від холоду. Прийняли. Так він втрапив до сиротинцю.
Першою, кого він побачив, як прийшов до тями на вузькому твердому тапчані притулку, була та лісова жінка. Щоправда, тут вона не ходила голою. Як і всі дорослі, що опікувалися сиротинцем, лісова жінка мала довге чорне убрання й суворо-смиренний, дещо зверхній вираз на блідому, тепер чомусь зовсім негарному обличчі. Розкішне вогнисто-руде волосся цнотливо ховала під вейлом — чернецьким головним убором із минулих століть.
Жінку належало кликати сестрою Стефанією.
— Прокинувся? — в маленьких, глибоко посаджених очицях черниці зблиснув недобрий вогник. — Маю розмову. Те, що ти колись бачив у лісі…
— Я нічого не бачив, — обірвав її на півслові Юрко.
Сестра Стефанія зацікавлено глипнула на малого. Поводиться як дорослий. Начебто полегшено перевела подих. Потім дещо ображено підібрала пишні вуста.
— Добре. Тільки ж гляди, щоб згодом не виявилось, що бачив, — звелася на увесь свій величний зріст, затуливши йому собою крихітне віконце аж під самою стелею. — Як прокинувся, то вставай. Нема чого тут вилежуватись. Піду скажу настоятельці, маємо ще одного хламидника! — гойднулися широкі стегна під просторим чорним убранням, черниця рушила до дверей.
Потому на Юрка очікувала зустріч-розмова з матінкою Магдалиною, що й виявилася настоятелькою притулку. На відміну від огрядної молодої черниці з крихітними мишачими оченятами й ницим потаємним життям, ця худорлява старенька жінка, хоча й намагалася видаватись суворою, мала відкриті, добрі й лагідні очі — такі самі, як у сумної посивілої Божої Матері, що незворушно дивилася на світ із вицвілої порепаної ікони на стіні.
— Тепер ти житимеш із нами, — ледь примітно всміхнувшись, повідомила малому стара настоятелька. — Ходімо, познайомишся з іншими дітьми.
Знайомство з «іншими дітьми» не принесло нічого доброго. В Юркові одразу ж признали те брудне «циганча» й «байстрюча», що жило зі старим мольфаром. Щойно за матінкою Магдалиною зачинилися двері, дівчата обдарували його злісними, образливими прізвиськами, а хлопці — болючими стусанами. Потому знічев’я розійшлися. Ніхто не хотів із ним знатися. І хоч усі тутешні діти йменувалися наразі сиротами (інакше не опинилися б у притулку), вони бачили між собою та ним нездоланну прірву. Бо в них колись були люблячі батьки, а в нього — ні.
За похмуру непоказну зовнішність, у якій вгадувалося щось від вовка, малого прозвали ще й «чудовиськом», «вовкулаком» і принагідно вигадали історію його з’яви на світ. Згідно з цією історією, Юркова мати була злою старою відьмою, котра злягалася в лісових хащах із вовками. Від тих огидних щонічних злягань відьма завагітніла й народила вовченя, а сама стекла кров’ю під час пологів. Її потворного вилупка знайшов і прихистив чорний мольфар, аби передати йому свої лихі уміння.
Здається, встиг. Бо згодом і до притулку примандрували оповіді дідових убивць про ту фатальну ніч. Виявилося, шукали вони малого. Але й на слід його не натрапили. Натомість, оповідали, старий мольфар тримав у хаті справдешнього вовка, який просто на їхніх очах вискочив у вікно.
Юрко не вірив у ці моторошні оповідки, але й заперечити їх нічим не міг, бо дід жодного разу ані словом не обмовився про те, як його малий вихованець з’явився на світ, хто його батьки і чому він їх ніколи не бачив. Цим Юрко справді різнився від решти дітей, котрі добре пам’ятали своїх покійних татусів та мамусь і могли ділитися спогадами про них аж до глибокої ночі. У такі хвилини він волів бути глухим.
Та й на вовка перекидатися чомусь не виходило. Довелося звикати до нового життя. Бо в притулку був зовсім інший розпорядок дня, аніж той, до котрого він пристосувався, коли жив із дідом. На світанку всіх вихованців будили, змушували обливатися крижаною водою й вели до вранішньої молитви. Юркові й тут несолодко велося: він не знав жодного слова навіть із «Отченаша», постійно збивався, казав щось не те, а найчастіше просто мовчав, куняючи на ходу. Однак вербові різки, що стояли в кутку саме про такий випадок, швидко змусили його без пам’яті завчити усі молитви та літанії, і згодом він казав їх навіть краще та голосніше за всіх. Хай мають, якщо так треба. Його навіть почали ставити за приклад іншим дітям. Здавалося, він направду увірував їм у їхнього Господа Бога, аби тільки не били привселюдно. А в душі лишився таким, як був, — дикуном, звіром, язичником.