Уперше він прийшов на трансплантацію сам. Далі вже його волокли нащадки. Може, якби Геннадій Навозов був звичайною старою людиною, онуки при такій оказії спочатку найняли б йому доглядальницю, а згодом (якби доглядальниця втекла) відвезли б нестерпного дідугана до елітного притулку для старих і немічних та й забули б про нього. Однак він був маестро, геніальність котрого полягала у віртуозному зароблянні грошей. Про це вони забути не могли. Його розум і був їхнім найкоштовнішим спадком, котрий належало берегти й примножувати. Тож, коли прогресуючий атеросклероз вкотре навідався до його старечого мозку й відібрав пам’ять вкупі з соромом і здоровим глуздом, стурбовані нащадки знову запроторили Навозова на обов’язкове «лікування» до медичної корпорації «ТІЛО™».
— Колись вони зрозуміють, що годі викидати такі грошиська на мої тіла, і почнуть заробляти самотужки, — щоразу ділився надіями з персоналом клініки старий банкір. — А я воз’єднаюсь на небесах із моєю любою Памелою…
Юрій мав у тому неабиякі сумніви. Він бачив його онуків — підстаркуватих вогнисто-рудих трійнят із неприродно блідою шкірою, порожніми очима, схованими за темними скельцями окулярів, та повільними манірними рухами, котрі промовисто свідчили про те, що вони змалку звикли отримувати все, чого забажають, тож ніколи й нізащо в житті не працюватимуть, радше передаватимуть старого у спадщину, наче довбаний родинний маєток. Було їм уже добряче за п’ятдесят.
Старий кликав своїх онуків упирятами. А якось обмовився, що вони досі сплять в одному ліжку. І щомісяця замовляють собі нове. Із того дня Юрій в думках прозвав їх пекельною трійнею, або ж трьома «П», адже імена золотих діточок (так було заведено в новоаристократичному сімействі дружини Навозова) починалися саме з цієї літери — Пол, Престон та Пайпер. Мабуть, вони свідомо докладали неабияких зусиль до того, щоб оточуючі не мали змоги їх розрізняти, бо всі троє носили завжди однакові брючні костюми розхристано-богемного крою з претензійними шаликами в тон. Із часом Юрій таки навчився відрізняти упирят одне від одного, бо коли Навозов потрапляв до клініки, вони безперервно маячіли в нього перед очима.
Найстарший, Пол, водночас був і найслабшою ланкою пекельної трійні. Весь час скиглив, скаржився на мігрені, тиск, простатит, гайморит, вишукував у рудій копиці в себе на голові чергові сиві волосинки і всіма можливими засобами натякав оточенню, що не проти якось спробувати трансплантацію свідомості й на собі. Усі його жаліли. Утім, сумнівно, аби решта «П» дозволила б йому аж таку фривольність, адже тоді належало б розшукати і вбити якихось трійнят.
Зовсім іншу вдачу мав його молодший брат Престон — був хитрим, злопам’ятним, потайним, весь час дражнив і доводив до сліз та істерик старшого брата й чи не увесь персонал клініки, зате, як йому треба було з якоїсь нагоди кому сподобатися, раптом ставав утіленням чарівності й доброго слова, і хоч усі вже знали, що він нагло бреше, встояти перед його чарами було неможливо.
Однак залізобетонним цементом, що скріплював пекельну трійню докупи, була їхня середульша сестра Пайпер. Її боялися. Мала сталеві нерви, холодний розум та неабияку ділову хватку, що, вочевидь, дісталася їй від діда. Як згодом з’ясувалося, у їхній родині вирішувала все вона. Спочатку Навозов справді хотів зробити її своєю наступницею, але Пайпер чітко дала йому зрозуміти, що не збирається витрачати власне дорогоцінне життя на облаштування фінансових гараздів родини в той час, як решта нащадків житиме в своє задоволення. Власне, це вона й постановила віддавати діда щоразу на трансплантацію, тільки-но він надумає «воз’єднатися на небесах зі своєю любою Памелою». Бабуся Памела вмерла ще до їхнього народження, вони зовсім її не знали, і, звісно, їм не було до неї жодного діла. Ніхто з пекельної трійні ніколи не був у шлюбі, навіть закоханість, здається, оминала їх стороною, тож вони чесно не могли зрозуміти, чого це старий так побивається за своєю покійною дружиною.
Однак не всі, видно, бажали Геннадію Навозову щастя, здоров’я, довголіття та усіляких гараздів. Дехто щиро і наполегливо зичив йому смерті. Бо коли він не конав від атеросклерозу, помирав різноманітними іншими способами. Протягом останніх двох років було скоєно шість винятково зухвалих та винахідливих замахів на життя старого. Уперше його автівку зрешетили кулями, коли він приїхав на іподром, аби трохи розважитись. Тоді полягло троє найвідданіших охоронців Навозова.
Другою була спроба отруєння на званому обіді, влаштованому на честь новообраного сенатора. Того вечора здох Мітька — його улюблений пес-лабрадор, котрий примудрився непомітно стягти ласий шматок із тарілки господаря.