Ештон опустила очі.
— Я думала, що розуміюсь на географії, а виявляється — зовсім ні…
— Облиште. Навіть той, хто розуміється, міг ніколи про мою країну не чути.
Вона так і не підвела очей. Розвернувшись, Юрій вийшов із її апартаментів. Він знав, що скривавлена Україна так і не вибралася з тієї ями, в котру її заштовхали. Знав, що ледве чи коли зможе. Знав, що з його країни зробили відстійник, де купка людей щодня змагається за право на життя, на відміну від тих, що втекли, запопадливо стали україноамериканцями. І він такий самий. Ні, ще гірший, з огляду на те, як він сюди потрапив. Довбаний україноамериканець.
Він жив тут, наче уві сні. Лише кілька разів на рік дзвонив старій жінці, котру називав матір’ю і котра все ніяк не погоджувалася кинути свою країну, хоча от уже п’ять років, як Юрій міг собі дозволити забрати її до Сполучених Штатів.
— Тут могили моїх пращурів, — щоразу нагадував старечий голос. — Їх ти теж можеш забрати?
Юрій намагався заспокоїти своє сумління тим, що переказував старій гроші.
— Сподіваюсь, ти робиш це не для того, аби відкупитися? — з сумом питала стара настоятелька. — Ти б краще сам приїхав.
Він обіцяв, що приїде. Але так і не знаходив можливості. І ненавидів себе за це. Знав, що настане день, коли їхати вже не буде до кого. І країна, що стала відстійником, назавжди зробиться йому чужою.
Роздiл V
Серце руйнiвника
…Потому, як у карпатському притулку-сиротинці побував таємничий подорожній, що вивіз п’ятеро їхніх дітей, сестра Стефанія теж дивним чином зникла, принаймні ніхто й ніде її більше не бачив. Утім, не можна було сказати, що всі за нею дуже побивалися. Тільки матінка Магдалина гнівно стисла тонкі безбарвні вуста і до кінця дня замкнулася в своєму кабінеті наодинці з посивілою іконою Божої Матері.
Юрко теж довго не затримався в стінах сиротинцю. За тиждень до них завітали двоє озброєних чоловіків і, погомонівши кілька хвилин із настоятелькою, відібрали з гурту старших дітей трьох найміцніших хлопців. Тринадцятирічний Юрко виявився серед них. Компанію йому склали чотирнадцятирічний Роман та шістнадцятирічний Левко, котрих він свого часу хрестив нагайкою, втім, тепер вони були йому найліпшими друзями. Вручивши кожному по гвинтівці, чоловіки забрали малих із собою до лісу. Хлопці охоче пішли з повстанцями, кожен подумки пишався, що обрали саме його, і тепер він стане таким же сильним, відважним і дорослим, як оті похмурі й неголені чоловіки. З’ясувалося, насправді притулок вирощував дітей для війни, коли не обмінював їх на харчі та зброю.
У лісі хлопців привели до опасистого здорованя, схожого на старого пелехатого ведмедя, котрого мали собі за ватажка й називали вуйком Петром.
Перше, що він зробив, — досхочу нагодував малих і звелів іти спати. А на світанку, сказав, розбудить і вчитиме боротьбі. Приємно здивовані такою зустріччю, Левко та Роман одразу загорілися бажанням «боротьби». Натомість Юрко мав на думці лише одне: швидше зробитися вояком, увібрати в себе всі премудрості вуйкових вмінь і податися у світи — аби розшукати Іванку й розправитися з подорожнім.
Проте наступний ранок знову почався для хлопців із несподіванки. Розбудивши підопічних ще до схід сонця, вуйко Петро повів їх не на стрільбище, де вправлялися його вояки, а в гори. Півдня вони просто йшли, не відаючи, куди й навіщо. Коли ж пополудні знесилено попадали на верхів’ї найстрімкішої карпатської скелі, перед їхніми очима простерся неймовірний краєвид. На тлі пронизливо блакитного гірського неба темніли чорні смерекові переліски, поміж ними вільно проляглися смарагдові полонини, на далеких пагорбах зачаїлися поодинокі людські оселі, котрі дивом не згоріли в жерлі мародерств, а долиною тікав у безвість вічний Черемош.
Зупинившись перед самим краєчком урвища, вуйко Петро простяг руку над мальовничим проваллям:
— Оце ваша країна. Хто скаже, як вона називається?
Постала насторожена тиша. Ніхто з народжених по війні відповіді не знав.
— Україна! — гнівно відповів на власне питання вуйко Петро. — Ваш край зветься Україною, вилупки! А мова, якою я вас вчитиму, українська. Зараз ваша країна та мова захлинулися в крові. Зайди та запроданці нищать усе, що любе серцю справжнього українця… А ви народжені для того, аби підняти свою країну з колін, а коли знадобиться, то й умрете за неї! Слава Україні!..
Хлопці затамовано мовчали.
— Героям слава — мені відповідати, сучі діти! — і роздав усім стусанів.