Його не стало.
Опинившись у тілі ворога, Юрій глибоко вдихнув, витяг із-за його ременя револьвер, наблизився до друзяк, що спокійно розляглися довкола вогнища, захопившись теревенями, і без жодних емоцій перестріляв їх.
Вони так нічого й не зрозуміли.
Потому зняв із гілляки закатованого Романа і поховав під смерекою. Тепер слід було підлатати своє покривавлене тіло, що непритомно застигло, прикручене до смереки, повернутися в нього і розшукати вуйка Петра.
До вуйкової криївки високо в горах він дістався десь за тиждень, щойно трохи зализав рани. Припадаючи на ліву ногу, вийшов із гущавини й наразився на дула одразу трьох рушниць. Юрій підняв руки. Запізніло згадав — на ньому досі була військова форма рудого велетня, в котру він вбрався задля безпеки.
— Сучий сину! — на радощах вилаявся вуйко, упізнавши наймолодшого вихованця, вхопивши його у свої ведмежі обійми. — А я гадав, тебе забили!..
— Так і було, — зізнався Юрій і розказав йому про Левка та Романа.
З’ясувалося, загін вуйка Петра теж потрапив в облогу. Загинули майже всі. До криївки дістався лише старий ватажок і двійко найдосвідченіших вояків, та й ті в ранах і поодинці, як Юрій. Однак у вуйка був план. Він вийшов на перевіреного чоловіка з діаспори, котрий наразі організовує збір залишків повстанських загонів у Кракові. Там на них чекатиме підкріплення у вигляді найманців, припасів і зброї. Вони й далі боротимуться. Треба вирушати до Польщі. Цієї ночі повстанцям відкриють таємний «коридор» через кордон.
Щойно на гори опустилася туманна завіса темряви, вояки зібралися в дорогу. Ранок вони сподівалися зустріти вже в іншій країні. Однак «коридор» на кордоні виявився пасткою. Благодійник із діаспори зрадив вуйка Петра: без жодного пострілу, жодного згуку їх пов’язали просто під час обіцяного переходу. А на світанку вивели на міську площу для страти. Коли ж чотирьох повстанців уже вишикували вздовж бетонної стіни, а солдати здійняли гвинтівки для розстрілу, Юрій уперше побачив на очах вуйка Петра сльози. Але він знав, то не через страх смерті. Вуйкові боліла доля його країни й тих, кого він необачно привів на смерть.
— Горіти мені в пеклі! — відчайдушно озвався бувалий повстанець. — Так змарнував останню надію! І чорт зі мною — я вже старий, побачив трохи того життя, а тобі ж лише сімнадцять…
— Воля України або смерть, — відповів Юрій і закрив очі.
Гримнули постріли.
Юрій не відчув нічого. Коли ж розплющив очі, біля його ніг лежали розпростертими закривавлені тіла трьох старих повстанців (на обличчі вуйка Петра й по смерті закарбувався відчай), а він єдиний лишився цілим і неушкодженим.
Глянув на солдат — їхні гвинтівки ще диміли від пострілів, а поряд із бундючним генералом, що віддавав наказ до страти, метушився той самий лисий «правоохоронець», що з друзями катував Юрія у лісі. Якимсь дивом він вижив, прибився до американців і розповів їм усе, що сталося тієї ночі, випустивши, ймовірно, катування полонених, котрі мали місце всупереч розпорядженню «миротворців».
Тож американський генерал чітким кроком рушив до ошелешеного Юрія.
— Страшно було? — спитав через перекладача. — Тепер усе позаду. Тобі пощастило — ти поїдеш з нами до Штатів і працюватимеш на нас.
— У сраку котися, чмо! — зухвало відказав повстанець. — Щоб я на таких працював… Годі гратись зі мною! Вишикували з іншими — стріляйте!
— І розстріляємо, — без емоцій повідомив американець, вислухавши перекладача. — Коли час надійде. Але спочатку працюватимеш.
Більше його ніхто ні про що не питав. Просто накинули мішок на голову, завантажили до військового гелікоптера й відправили до Сполучених Штатів.
Однак Юрій виявився непохитним. Він усе заперечував, ні в чому не зізнавався й нізащо не погоджувався демонструвати свої здібності. Піти на поступки для нього означало стати Яковом. А Яків був зрадником. Дуже швидко американські спеціалісти втратили терпіння, і замість лагідних умовлянь та обіцянок через перекладача один із агентів просто врізав йому кулаком в обличчя. Юрій відлетів до протилежної стіни разом зі стільцем, до якого був прикутий.
Прокинувся в незнайомому напівтемному підвалі. Той холод, що обірвав його сон, перетворився на вогкість, котрою важко дихали стіни довкола. Утім, не це виявилося найстрашнішим. Його тіло. Тіла не було. Доки він лежав без тями, вони перемістили його свідомість до організму немічного сімдесятирічного діда.
Захотілося щодуху кричати:
— Такого не буває! Випустіть мене звідси!..