— Чуєш? Я хочу відрубати тобі ногу. Трохи нижче гомілки. Звуть «підйомом ступні». Та я не просто махну сокирою, а продемонструю тонку роботу. Саме так. Мої наміри вкрай серйозні. І неважливо, згоден ти вже працювати чи ні, я однаково це зроблю.
Здається, він втратив свідомість. Покалічене жіноче тіло зм’якло і провалилося в напівсон. Це марево одразу вирвало його з тенет болю, проте не звільнило від очікування нових знущань. Він провалювався в безпам’ятство, знаючи, що над тілом, у котре його загнали, тривають нелюдські досліди. Він знав, що його вбивають. Перед очима літали мальовані образи катів. Ось посміхається червоний медик, ось — горила із дрилем. На їх тлі замерехтів третій — веселий телепень із гаком у волохатій руці.
Крізь марення Юрій чув голоси, проте не розрізняв їх.
Утім, довго відпочивати од болю йому не дали. Вену вколола голка, і до серця побіг адреналін. Юрій знову побачив лікаря. Це був не сон. Але він не хотів прокидатися. Вслід за обличчям ката до тіла увійшов ненадовго забутий біль.
— Проси! — знову озвався гучний, страшний у своїй ненависті голос. — Проси мене про допомогу, про милість! Проси, як Бога!..
Він знав, що просити було не можна.
Знову пролунав моторошний тріск, помножений на тваринний біль. У роті жінки пересохло. Сили остаточно покинули її тіло, тож вона не здатна була навіть підвести голову. Вона більше не могла кричати. А говорити їй Юрій заборонив.
— Он як? — похитав лисою головою лікар. — Тоді продовжимо. Я зараз же вжену лезо сокири в твою ступню.
Він не жартував. За мить почувся хрускіт трубчастих кісток. Ліву ступню звело від болю. Крик, здавалося, вийшов із самих легенів:
— У-у-у-у-у-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а…
Зсудомлене жіноче тіло знову затряслося, не питаючи дозволу. Із горла вирвався липкий і гарячий згусток.
— Нічого не вийде… — ледь чутно просичала жінка. — Жоден біль не вирве з мене того, що ви, покидьки, віддали задарма!..
— Дайте її вже й мені! — до жінки наблизився третій, із гаком. — Знаєш, я спочатку думав вирвати твого поганого язика, та, бачу, це невдячна справа. Тому побавимося з кислотою.
Їдкий запах увірвався в ніздрі. Це до обличчя жінки піднесли хімічну сполуку. Вона зневажливо посміхнулася й гидливо відвернула голову од волохатої руки з контейнером. Отже, це кінець. Нарешті.
Юрій відчув, як кислота осліпила його й увірвалася до рота. Там вона пропалила язика і разом із піною та кров’ю полилася в горлянку. Поруч упало вухо, точніше, те, що від нього лишилося. Він несамовито затряс головою, краплі кислоти порозлітались довкола з кров’ю і пов’їдалися в стіни, підлогу. За кілька секунд біль зник. Було лиш чутно шалений стукіт серця і шипіння кислоти в мозку. Шипіння поволі розтяглося, віддалилося й відійшло у темряву. Потім постало знову і перетворилося на шурхотіння сухого піску. Сухого і теплого. Лиш легенький вітерець розвіював його на вершечку дюни. Однією з дрібнесеньких піщинок був Юрій.
Він віддався вітерцеві й полетів із ним у височінь.
Час смерті: 16:28
— Ми тебе ні про що не питатимемо, нічого не вивідуватимемо, — той самий голос поволі виводив його із марень. — Нам треба небагато. Лише одне: коли зрозумієш, що визрів, коли увімкнеш свій мозок, дай знати — і ми припинимо. Одразу. Та знай… — тут чолов’яга навіть приклав руку собі до грудей. — Я не дуже хочу, щоб ти це сказав.
Юрій розплющив очі. Довкола сіріли похмурі стіни в’язничної камери. Вони знову переселили його. І знову вбиватимуть. Це могло тривати до нескінченності. А він цього разу був у тілі шестирічної дитини. Таке знести вже було несила.
— Я згоден. Я на все згоден.
Лікар відступився. Притулився зморшкуватим чолом до сталевих ґрат. Замислився. Мабуть, він уже шкодував, що обрав дитяче тіло.
— Що ж, вітаю, — коли озирнувся, в очах, схованих за скельцями окулярів, хлопець помітив тріумф упереміш із розчаруванням. — Ти переміг! Заробив собі легку смерть.
Наступної миті старий вихопив з-за пояса чорний лискучий револьвер, Юрія засліпило раптовим спалахом, і він стрімголов полетів у м’яку волохату темряву.
Час смерті: 9:31
Прокинувся у білосніжному ліжку мальовничого заміського котеджу. Поворухнувся. Зірвався на ноги. М’язами розлилася приємна сила та узвичаєна міць — йому повернули власне тіло. Усе ще не в змозі повірити у таке щастя, Юрій пробігся кімнатою, підстрибнув, потім упав долілиць й узявся знавісніло віджиматися од підлоги. Нарахувавши звичних сто разів, відкинувся на спину і знесилено посміхнувся. Тепер він знову був собою.