— Про що ти говориш, Дідьє? Ти ж мав за нею наглядати, а Лайза загинула, і поки що я не розумію як.
— Ліне, ти маєш право мене засуджувати.
«Та хто я такий, щоб когось засуджувати?» — подумав я. І Лайза мене теж багато разів розігрувала. Кілька разів вона змушувала мене вгадувати, куди зникла і що робить.
— Гаразд, гаразд, Дідьє. Я розумію. Лайза знає... Лайза знала... як утекти. У неї це добре виходило. Розказуй далі.
— Повторюся, що залишив для неї повідомлення і поїхав грати в покер з Близнюком Джорджем у «Магеші». Я грав у карти, коли наша Лайза померла. Один з вуличних хлопців надіслав мені послання, що Лайзу саме знайшли мертвою. Я був спустошений.
— І?
— Коли провели розтин...
Ні. Ні. Лайза з розрізаним тілом і вийнятими органами. Не думай про це. Не малюй цього у своїй уяві.
— Розтин?
— Це було... було неприємно,— повідав Дідьє.— Поліційний звіт підтвердив, що вона померла від передозування транквілізаторами. Вона була сама, коли знайшли тіло.
— Рогіпнол?
— Рогіпнол,— насупився Дідьє.— Ти колись бачив, щоб вона його використовувала в оздоровчих цілях?
— Ніколи. Це якась дурня. Лайза не вживала транквілізаторів. Вона їх ненавиділа так само, як і я. Їй навіть не подобалося, коли їх інші вживали.
— Поліція з самого початку визнала це самогубством. Вони вважають, що вона навмисно прийняла смертельну дозу наркотику.
— Самогубство? Ніколи. Вона — боєць.
— Вона була бійцем, Ліне. Її більше немає.
Тепер поки що не стало минулим. Лайза була надзвичайно сильна, я подумки чув її задерикуватий сміх щоразу, коли дозволяв своїй уяві повертатися назад.
— Хай яким я виявився неуважним за її життя,— сказав Дідьє,— але по смерті я подбав, що слово «самогубство» відсутнє у свідоцтві про смерть. Смерть Лайзи визнали нещасним випадком через смертельну дозу транквілізатора рогіпнол. Блискавичний Диліп змусив мене добре за це заплатити. Той поліційний відділок може перейменуватись у банк. Я б купив акції, якби вони так вчинили.
— Хто її знайшов? Нічний сторож?
— Ні, Ліне, її знайшла Карла.
— Карла?
— Вона сказала, що мала пізню зустріч з Лайзою у вас у квартирі. Коли вона прийшла, то двері були відчинені, тож Карла зайшла всередину і знайшла Лайзу. Вона повідомила сторожа, а той викликав «швидку» і поліцію.
— Карла?
Земля задрижала, неначе хвилі перекочувалися через дамбу й виливалися на дорогу, буркочучи таємниці.
— Так. Це був жахливий шок, але як то кажуть англійці, Карла була непорушна як мур.
— Що... що ти казав?
— Поліція допитала Карлу... дуже грубо, маю сказати. Я порадив їй виїхати з міста хоч на деякий час, але вона відмовилася. Саме Карла і допомогла батькам Лайзи впоратися з горем.
— Коли ти востаннє з нею розмовляв?
— Востаннє? Учора. На честь Лайзи була невеличка служба в афганській церкві, й вона була там.
— Служба на честь Лайзи? Навіть попри те, що Лайза померла?
— Так. Карла все організувала.
Це вже було занадто — забагато ударів водночас: занадто довго чекати на дзвоник і шукати безпечний куток.
— Карла організувала?
— Узагалі-то, вона влаштувала все сама. Коли вона розповіла про цю ідею, я запропонував допомогти, але Карла сама за все взялася.
— Хто ще там був?
— Її друзі з галереї, кілька людей з «Леопольда», Кавіта, Вікрам, Джонні Сигар з дружиною, Навін Едеїр і Діва Девнані, Зодіаки Джорджі та Стюарт Вінсон зі своєю норвезькою дівчиною. Батьки Лайзи вже виїхали з міста з її тілом, тож це була тиха подія.
— Хто виголошував промову на честь Лайзи?
— Ніхто. Ми просто мовчки сиділи, а потім один по одному вийшли з церкви.
Учора я повинен був бути там, з іншими, хто любив Лайзу. Але вчора я витріщався на відрубану голову біля дороги. Учора високий худорлявий зв’язковий з аеропорту застерігав мене не їхати додому.
«Для тебе небезпеки немає»,— сказав він. Я не звернув уваги. Я не збагнув, на що він натякав. Він завагався після перших слів лише на мілісекунду: для тебе... небезпеки немає.
Він казав, що в небезпеці не я, а хтось інший. Він знав? Він уже знав, що Лайза померла, коли познайомився зі мною в аеропорту?
А потім я згадав сльози Блу-Гіджаб і її сум, і довгий мовчазний погляд, коли ми прощалися в аеропорту. Чи знала вона про Лайзу?
Це сталося кілька днів тому. Санджайська компанія точно знала — вони знають про все, що відбувається на їхній території. Мабуть, Санджай хвилювався, що я якось дізнаюся про Лайзу в аеропорту і втрачу контроль. Він відправив цього худорлявого чоловіка на той раз, якщо я дізнаюся про Лайзу і поставлю завдання під загрозу.
— Ми з Навіном Едеїром трохи порозкопували,— повідав Дідьє, роздивляючись мене.
Чи то земля рухалася, чи то коліна мене не тримали, наче я повернувся на палубу «Мітратти». Я не міг зосередитися на словах Дідьє. У моїй голові превалював шум океану. Лайза. Лайза. Лайза.
— Ліне?
— Вибач, що?
— Я перевіряв деякі факти з Навіном.
— Які факти?
— Неможливо визначити, як саме рогіпнол потрапив до Лайзи, але ми дізналися, хто його постачав.
— Справді? Як?
— Ми дослідили пігулки з шафки доказів, і вони мали досить примітні позначки.
— Ви вкрали поліцейські докази?
— Ні, звісно ж, ні. Я купив поліцейські докази.
— Так тримати. Чия це була партія?
Він завагався, примружився на мене, і павутина занепокоєння затягнула обличчя Дідьє.
— Чия вона?
— Конкенона,— зітхнув він.
Мокрий вал знову прокотився через вулицю. Я міцніше вхопився за дамбу, щоб не впасти. Важко було сказати — чи то мені паморочилося, чи то світ був нестійкий. Усе було розладнане.
Я оглядівся навколо, намагаючись прояснити думки. На нічному небі ще не з’явився молодий місяць. Зорі здавалися блідими міськими вогнями. Позаду нас косяками проходили машини, неначе риба попереду нас у затоці.
— Що... ти сказав?
— Коли з’являється цей наркотик, завжди підозрюють зґвалтування,— м’яко зізнався він.— У поліцейському звіті про зґвалтування не йшлося. Я... подумав, що ти маєш про це знати.
Я поглянув на хвилі, що плюскотіли й розбивалися об каміння біля підніжжя дамби, хвилі відчищали мушлі та плавникові гілочки з кам’яних зубів і втішали гранітні плечі терпінням, пом’якшеним морем.
Хвилі реготали. Хвилі захлиналися сльозами. Та славетна жива секунда минулася, як вітер, і море, і земля: хвилі реготали і захлиналися сльозами, гукаючи мене. Я стрімко падав. Мені потрібно було взяти себе в руки. Я мав себе контролювати. Мені потрібен був мотоцикл.
— Я маю поїхати додому,— вирішив я.
— Звісно. Я поїду з тобою.
— Дідьє...
— Ліне, ну чому ти завжди борешся з любов’ю? Це справді твій величезний особистий недолік.
— Дідьє...
— Ні. Коли друг хоче зробити щось із любові, ти мусиш йому дозволити. Ну що ж таке любов, як не це?
Ну що ж таке любов, як не це?
Слова звучали в голові, поки ми їхали в таксі, а стихли тільки тоді, коли авто зупинилося біля будинку, і я зайшов до нічного сторожа, щоб розпитати про Лайзу.
Він плакав за нею і за тим, якими були ми для нього — завжди щасливі, добрі та щедрі під час кожного фестивалю, та й будь-коли.
Коли він заспокоївся, то розповів, як Лайза повернулася о першій годині ночі на чорному лімузині з двома чоловіками.
Один з них повернувся до автомобіля десь за п’ятнадцять хвилин і поїхав геть. Другий же вийшов десь за годину. Карла прийшла за кілька хвилин і викликала сторожа.