— Прощавай, Ранджите, і прошу, не чекай мене,— встаючи та прямуючи до дверей, повідомила Карла.
Я відчинив двері перед нею, і ми разом вийшли з кабінету. Ранджит досі сидів у своєму кріслі, тримаючи руки на столі, неначе намагався втримати його від втечі.
Коли зачинилися двері ліфта, Карла вийняла флягу, зробила ковток, закрутила покришку і обернулася до мене, сяючи ферзями.
— Ти вважаєш, що я причетна до смерті Лайзи?
— Що?
— Копи вважали. Обробили мене досить добре. Залишили синці лише там, де не видно.
У мене всередині все опустилося. Злість заповнила порожнечу.
— Блискавичний Диліп?
— Він передає вітання,— сказала вона.
Двері відчинились у невеличкому переповненому фойє. Карла зупинила мене на виході, блокуючи людей. Наші обличчя були на відстані кількох сантиметрів.
— Я тут ні до чого,— запевнила вона,— і ніколи не зашкодила б Лайзі. І не дозволила б нікому іншому її образити.
— Звісно, ні,— відповів я, але вона вже зникла.
Я пробрався до рецепції, кинув бейджик відвідувача на стіл і почав проштовхуватися крізь натовп, доки не знайшов незворушну Карлу біля виходу.
Ми їхали набережною Бандра. Карла прилипла до моєї спини, притискаючись до мене обличчям. Пасажир, готовий до смерті.
Можна було поїхати до багатьох різних місць, але мені потрібно було прогулятися. Коли ми зупинилися біля моря, я був такий самий спокійний, як хвилі в затоці.
Ми пройшлися вигином узбережжя, схожим на усмішку: стояла полуднева спека, але нам було комфортно,— ми — двоє чужинців, які навчилися любити благословенне сонцем місто.
— У нас було побачення,— мовила вона, поки ми гуляли.
— У нас було побачення?
— Не у нас.
Я обдумав ці слова.
— У вас із Лайзою було побачення?
— Так.
Ми вже далеко забрели, перш ніж мені дійшло.
— У плані, у вас із Лайзою було справжнє побачення?
— Начебто.
— Начебто?
— Начебто.
— Немає начебто справжнього побачення.
— Між нами завжди... було щось особливе, знаєш...
— Особливе, га?
— З її боку, звісно ж.
— І саме це щось привело тебе туди саме тієї ночі?
— Вона сказала, що хотіла трішки напитися і сильно повеселитися, або сильно напитися і трішки повеселитися.
— Я нічого не розумію.
— То був її план.
— Який план?
— Я запропонувала випити три-чотири келихи з нею, а потім подивитись, як там буде далі. Вона запевнила, що ти будеш не проти.
— Справді?
— Так,— спохмурніла вона.
Ще кілька кроків минули в тиші, наші тіні тулилися зовсім близько, ховаючись від спеки.
— А як ставилася до справжнього побачення ти? Це було серйозно?
— Не для мене,— посміхнулася Карла, а потім насупила брови, дивлячись на наші ноги.— Лайза любила фліртувати. Вона не могла цьому зарадити. Я підігравала, бо їй це подобалося.
— Мені шкода, Карло. Мені так шкода, що мене не було тут, щоб зупинити це все і завадити тобі стати тою, хто її знайшов. Якби я міг це змінити, змінив би.
— Краса минулого — те, що його неможливо змінити. Ти нічого не міг удіяти тоді, і зараз не можеш.
— Це... мабуть, було... дуже важко — знайти її.
— Двері були відчинені,— розповіла Карла, дивлячись собі під ноги.— Вона лежала на ліжку. Я подумала, що вона спить. Потім помітила, яка вона непорушна, а ще пігулки... Я почала її трусити, але Лайза вже померла. Холодна. Я звеліла охоронцю викликати «швидку», але вона вже померла, Ліне. Вона вже давно померла, бідна дівчинка.
Я обійняв її, і Карла похилилася на мене так ніжно, наче ми були подружжям.
— Хто був з нею? — запитав я.— Хто дав їй пігулки?
— Я ще не знаю. Я намагалася довідатись, але вже давно не обертаюся в тих колах.
— Коли копи... тебе обробляли, вони нічого важливого не розповіли?
— Лише те, що вони дуже хочуть знайти твій зад,— зізналася вона.— Це було так само точно, як і чобіт у мене на хребті. І я можу їх зрозуміти. Погляньмо правді у вічі: ти зникаєш з міста, а твоя дівчина помирає. Чи все було навпаки?
— Почекай-но хвилинку,— обурився я, забираючи руку з її плечей, щоб поглянути в очі.— Ти просто не можеш вважати, що я б зашкодив Лайзі! Ти не можеш так вважати.
Вона розсміялася. Це був перший сміх Карли, який я почув з моменту, коли вона сиділа за тими пальмами в офісі Ранджита.
— Добре, коли ти смієшся, Карло.
— Це вперше, відколи я знайшла Лайзу. Довгий час я була неприємно-оніміла і неначе в багряному тумані. Звісно ж, ти б їй не зашкодив. Я б не кохала тебе, якби це було можливо.
Карла розвернулася до моря, вітер відкрив її обличчя сонцю. Легкий бриз малював на паралельних хвилях у пащі затоки нотний стан морської музики з пінистими нотками.
— Карло, що в біса сталося? Як ти думаєш, що тоді сталося?
— Я ж сказала, що ще не знаю. І де в біса був ти?
Де ж був я?
Клац-клац. Відрубані голови. Блу-Гіджаб.
— Я був на завданні. Ти щось чула від Абдулли?
— Ні, але в нього є мій номер, і він завжди телефонує, коли повертається до міста.
— В Абдулли є твій номер?
— Звісно.
— У мене немає твого номера.
— Ти не користуєшся телефоном, Шантараме.
— Суть не в цьому.
— А в чому ж суть?
— Ну...
— Я не повернуся до Ранджита,— швидко мовила вона, не посміхаючись.
— Що? Тобто — добре, але що це значить?
— Я вже забронювала номер у «Таджі».
— У «Таджі»?
— Речі привезуть увечері.
— Ти не повернешся додому, до Ранджита?
— Дозволь сказати тобі: якщо збираєшся зробити хід, Шантараме, то це твій шанс.
Найгіршим у коханні до жінки, яка розумніша за тебе, є те, що не можеш перестати повертатися до неї, але це, у свою чергу, є найкращим у цих стосунках.
— Що?
— Що саме ти сказав мені колись,— не заради відповіді допитувалась вона,— про до і після?
— Я... а...
— Після тільки-но почалося, Ліне. Після почалося сьогодні. Ти не можеш піти додому. Ти не підеш додому. Питання в тому, чи залишишся ти зі мною, чи без мене.
Я почувався тупим, не розумів її слів, і згадуючи це зараз, скажу: мабуть, так воно й було. Але я не знав, яке вона тоді прийняла рішення і чому це говорила.
Минали секунди, запорошені вітром. Це було все. Це було ніщо.
— Ми щойно втратили Лайзу,— мовив я.— Ми щойно втратили Лайзу.
— Лайза б...
Карла замовкла, знову засміялася і подарувала мені десь вісім сумовитих ферзів.
— Господи! — почала вона.— Я... насправді... намагаюся умовити тебе... знову зійтися?
— Ну, я...
— До біса тебе,— прогарчала вона.
— До біса... мене?
Вона несподівано встала і зупинила таксі.
— Карло, почекай хвилинку.
Вона сіла в таксі й поїхала геть.
Я стрибнув на свій мотоцикл і погнав занадто швидко і занадто необачно, але знайшов її таксі. Я супроводжував її аж до готелю «Тадж», об’їжджаючи навколо таксі та намагаючись привернути увагу Карли. Вона жодного разу навіть на мене не глянула.
Я припаркувався і спостерігав, як вона піднялася широкими сходами й зайшла до готелю. Тоді я підійшов до столу реєстрації та залишив для неї повідомлення.
Затим крізь потоки транспорту я від’їхав від гордого галеона готелю «Тадж» і почав розпитувати всіх чоловіків і жінок, яким ще міг довіряти, про Конкенона. Я навідався до гральних гнізд, опіумних салонів, місцевих барів, тусовок любителів гашишу і нелегальних лотерейних кутків. Я небагато дізнався, але вуличні голоси підтвердили, що Конкенон займався торгівлею героїну для компанії скорпіонів.