Усі називали їх компанією скорпіонів, а не бандою скорпіонів, усі визнавали їхній статус повноцінної мафіозної компанії.
Я мав доповісти Санджаю. У нас було призначено зустріч на другу годину дня після мого повернення зі Шрі-Ланки, хай у який день це станеться.
Санджай, безперечно, чекав на мою появу раніше. Він був у кепському гуморі. Але це було нормально. Санджай був у кепському гуморі по смерті свого друга Салмана.
Я припаркувався разом з іншими мотоциклами біля місцевого коледжу. Вручив паркувальнику сто рупій, попросивши його стежити за небезпечними типами.
— Це ж студенти,— сказав на хінді він.— Вони всі небезпечні. Хто знає, що вони влаштують завтра?
— Я маю на увазі людей, більш небезпечних за дітей.
— А, гаразд. Буде зроблено,— підморгнув він.
Я пройшов півкварталу до маєтку Санджая і подзвонив. Озброєний афганський охоронець відчинив двері, упізнав мене і провів усередину.
Я знайшов Санджая в кімнаті для сніданків у кінці будинку. Ряд вікон виходив на сумний сад, оточений високими стінами. Санджай був у піжамі й темно-синьому домашньому халаті з монограмою на кишені.
На столі виставили сніданок, що міг би втамувати голод трьох дебелих поплічників, але Санджай пив чай і палив цигарку.
У кімнаті стояв один стілець, і Санджай з нього не підвівся.
— Гарна робота,— сказав він, обдивляючись мене з голови до ніг.— Але, зрештою, ти ж завжди добре виконував свою роботу, хіба ні? Оплату за це завдання буде тобі надіслано. Усі твої речі з паспортної фабрики вже забрали. Вони в червоній валізі біля входу. Тож залишається тільки попрощатися. Тому прощавай.
— Як саме моє завдання опинилося під загрозою викриття? Чому я раніше повернувся додому?
Санджай загасив цигарку, сьорбнув чаю, делікатно поставив філіжанку на блюдечко й відхилився на спинку стільця.
— Ліне, знаєш, чому я радію з твого рішення піти? — запитав він.
— Бо думаєш, що я створений для величніших речей?
Він розреготався. Я знав його кілька років, але ніколи раніше не бачив сміху. Він, мабуть, приберіг його для вдалого прощання... Санджай перестав сміятися.
— Бо ти не командний гравець,— похмуро видав він,— і ніколи не будеш. Ти — чорна вівця. Подивися навколо. Усі до когось чи до чогось належать. Ти ж дивак-одинак. У тебе немає свого місця. Ти нікому не належиш. А тепер ти й у нас чужий.
— Це сталося через смерть Лайзи? Це тому ти надіслав людину в аеропорт?
— Як я вже сказав — ти не командний гравець. Неможливо було передбачити твою реакцію. Коли це сталося, ти був у Мадрасі.
— Коли ти дізнався?
— За п’ять хвилин після копів, звісно ж. Але ти вже розпочав, і завдання було занадто важливим, щоб зупинятися.
— П’ять хвилин?
— Ти ніколи не користуєшся телефонами, тож я знав: існує досить велика ймовірність, що ти так про це й не дізнаєшся. Це моє рішення — усе приховати до виконання завдання, і моє рішення — мати зв’язкових на кожному кроці твого шляху.
— Твоє рішення.
— Так. Якщо не подобається, то знаєш, завжди існує вихід — іди до біса.
— Ти не повідомив про смерть моєї дівчини.
— Саме ти вирішив тримати її подалі від сім’ї. Це був твій вибір, що ми так з нею й не познайомилися, коли знаємо матерів, сестер і дружин кожного брата в компанії.
Я поглянув на нього, розізлившись так, що ладен був його відгамселити. Моє серце вибивало первісну музику. Я роздумував, наскільки часто ватажки переживали схожі вбивчі секунди, навіть не усвідомлюючи, що сама Смерть завітала до кімнати, спокусившись на фальшиву тривогу.
— Ти й досі маєш бліду тінь мого захисту,— мовив Санджай.— Вона тебе покриває, бо на мою репутацію погано вплине смерть колишнього працівника в перші два тижні після закінчення служби. Але годинник уже цокає. Не змушуй мене раніше зняти цю тінь з твоєї спини. А тепер забирайся звідси до біса і дай мені спокійно доїсти сніданок.
Я відчинив двері та вже збирався піти, як Санджай знову озвався. Вони завжди так роблять — вони завжди жадають останнього слова, навіть якщо вже його сказали.
— Мені шкода твоєї дівчини,— мовив він.— Це справді сумно. Мабуть, стало пеклом для її родини. Але не дозволяй почуттям штовхати тебе на поспішні дії. Компанія дасть тобі згоріти, коли наступного разу напартачиш.
Вийшовши з маєтку, я поїхав до прилавків з їжею для офісних працівників біля Нариман-Пойнту. Я досі був злий і голодний. Приєднавшись до десятків інших, я їв булочки, начинені яйцями, смаженою картоплею та нарізаними овочами і випив пінту молока.
Я пропускав прийоми їжі й економив на сні. Потрібно було піти на тренування. Потрібно було не втрачати пильності. Кожен вуличний хлопець на Півдні вже за кілька годин дізнається, що я офіційно залишив компанію. Кілька з них мали на мене зуба і трималися подалі лише тому, що я був членом компанії. Вони намагатимуться мене дістати, коли дізнаються, що я вже став самотнім вовком.
Після півгодинної поїздки по тій холодній ріці правди я потрапив до спортивного залу у Ворлі. Кілька покинутих млинів трансформували в салони краси й центри здоров’я. Колишній гангстер санджайської компанії на ім’я Команчі відкрив там спортивний зал, що був йому і домівкою, і місцем роботи.
Команчі був другом, неабияким гангстером, а ще ми двічі разом билися на ножах проти ворожих банд і обидва рази були поранені. Таке не забувається.
Команчі був людиною з незалежними поглядами і дозволяв займатись у залі членам будь-яких мафіозних компаній, а ще копам, але ніхто не мав казати і слова проти санджайської компанії.
Я роздягнувся до джинсів і чобіт і цілу годину тягав залізо. Півгодини уявного боксу мене заспокоїли.
Хлопчаки в залі були місцевими і бідними, тож спочатку соромилися, але намагалися здаватися крутими і показувати, що не бояться мене. Коли ж вони зрозуміли, що я нормальний, то приєдналися до уявного боксу і займалися так само відчайдушно.
Прийнявши душ, одягнувшись і відпочивши, я поглянув у брудне дзеркало.
Очі були ясні й чисті. Спокій опустився на мене, неначе серпанок осені. «Коли все інше підводить,— стверджував знак над дзеркалом,— покладись на залізо».
— Тобі потрібен тренажер з верхньою тягою,— сказав я Команчі, даючи йому достатньо грошей, щоб купити цей самий тренажер.
Команчі вирячився на гроші.
— Це було дороге тренування,— здивувався він.
— Мені сподобалася кожна його хвилина. Але продовбай там хоч невеличке віконце, яар. Якщо хтось змусить мене уявити, який на запах зад змії, то вже знаю, з чого почати.
— Пішов ти,— розреготався він.— А якщо серйозно, то навіщо гроші?
— Сподіваюся, ти приймеш їх як членський внесок.
— Але люди компанії займаються безкоштовно. Ти ж це знаєш.
— Я більше не в компанії, Команчі. Тепер я фрілансер.
Я не казав цього нікому, крім близького друга, а після стількох років у братстві це звучало дивно навіть для власних вух.
— Що?
— Я пішов, Команчі.
— Але, Ліне, це ж...
— Усе гаразд. Санджай не проти. Навіть радіє.
— Санджай... Санджай... радіє через це?
— Я саме від нього, друже. Він дійсно радіє.
— Справді?
— Даю слово.
— Гаразд.
— Але мені знадобиться нове місце, аби тренуватися, бо тепер не зможу користуватися залом компанії. Тож як ти до цього ставишся? Дозволиш мені стати членом?
Він був збентежений і наляканий, але він був моїм другом і довіряв мені. Його обличчя поступово пом’якшало, і Команчі простягнув руку.