Розділ 42
— Дозволь мені почати наш урок з пояснення, де саме помилився Хадербгай під час твого навчання,— мовив Ідрис, коли я вже пробув з ним три неспокійні безсонні ночі та три дні, наповнені турботами.
— Але...
— Знаю, знаю, ти хочеш Великих Відповідей на Великі Запитання. Звідки ми з’явилися? Ким зараз ми є? Куди ми прямуємо? Чи є якась мета в нашому існуванні? Чи ми є вільними, чи все визначає Божественний план? І ми дійдемо до цих дражливих питань.
— Дражливих, Ідрисе, чи просто нерозв’язних?
— Великі Запитання мають лише маленькі відповіді, а Великі Відповіді можуть бути знайдені лише через маленькі запитання. Але спочатку нам потрібно трохи В і В.
— Відпочинок і Відновлення сил?
— Ні, Відновлення і Виправлення.
— Виправлення? — здивувався я, повівши здивовано бровою.
— Виправлення,— повторив він.— Обов’язком кожної людської істоти є допомога іншим виправитись, особливо коли їхнє спілкування — особисте і духовної природи. Ти допоможеш у цьому мені, а я — тобі.
— Я не духовна людина,— заперечив я.
— Ти — духовна людина. Сам факт, що ми ведемо цю розмову, є доказом цього, хоча ти й не маєш очей, щоб це побачити.
— Гаразд. Але якщо мене приймають до цього клубу, то вам варто переглянути критерії членства.
Ми сиділи в кутку викладеної білим камінням столової гори, яка виходила прямо на найвищі дерева в долині й була на рівні з ними. Кухня містилася ліворуч від нас. Головні зони — позаду.
То була друга половина дня. Маленькі пташечки цвірінчали, перелітаючи з гілки на гілку, починали метушитись і вовтузитися серед листя.
— Ти шукаєш порятунку в гуморі,— зауважив Ідрис.
— Узагалі-то, я лише намагаюся залишатись у грі. Ви ж знаєте Карлу, Ідрисе, і знаєте, що вона полюбляє піднімати планку.
— Ні, ти повсякчас утікаєш, крім випадків з цією жінкою. Ти втікаєш від усього, навіть від мене, вона — це єдиний виняток. Якби її тут не було, ти б і від Бомбея також чкурнув. Ти втікаєш, навіть коли стоїш на місці. Чого ти так боїшся?
Чого я боюся? Вибір великий. Почнімо зі смерті у в’язниці. Я розповів йому, але мудрець не повівся на це.
— Це не те, чого ти боїшся,— мовив він, тицяючи в мене чилумом.— Якби щось сталося з Карлою, ти б перелякався?
— О так. Звісно.
— Ось що я маю на увазі. Усе інше — це те, що ти вже знаєш і зможеш пережити, якщо знадобиться. Але Карла і твоя родина — ось де живе справжній страх, хіба ні?
— Що ви кажете?
Він знов умостився, задоволено посміхаючись.
— Це означає, що ти носиш страх із собою, Ліне. Страх повинен буди навкруги нас. Він має заполоняти нас лише тоді, коли це вимагається. Увесь інший час ми запрограмовані природою і культурою процвітати у спокої, бо дуже складно підтримувати зв’язок з Божественним, коли ти живеш боячись.
— І це означає?
— Тебе потрібно виправити.
— А якщо мені подобається бути невиправленим? Якщо я думаю, що невиправлена частина мене — найкраща? А якщо я поза виправленням? Чи існують правила для цієї процедури?
Він зайшовся сміхом.
— Ти можеш мати рацію,— посміхнувся він.— Це може бути твоя найкраща частина. Але ти не зможеш цього дізнатися, якщо не підкоришся виправленню.
— Підкорюся?
— Підкоришся.
— Бачте, Ідрисе, коли мова плутається на території релігії, то невиправлена частина мене звідти зникає.
— Можна пояснити це так,— не вгавав Ідрис, відхиляючись у кріслі.— Уяви, що знаєш когось і знаєш досить непогано, й уяви, що в цій особі є дещо добре, але вона завжди бере і ніколи не віддає. Ти мене розумієш?
— Так.
— Дуже добре. Уяви, що ця особа — безжальна зі своїми близькими і ніколи не вагається виїхати на успіхові, талантові чи грошах інших, але ніколи сама не працює і ніколи нічого не дає навзамін. Ти розумієш?
— Я такого зустрічав,— мовив я, посміхаючись.— Продовжуйте.
— Ну, у такому разі, твоїм обов’язком виправленої особи буде намагання поговорити з ним і спробувати пом’якшити його руйнівну поведінку. Але це може спрацювати лише тоді, коли цей інший підкориться твоїм порадам. Якщо ж він занадто гордий чи занадто невиправний, ти не зможеш виконати свій обов’язок і повинен будеш знайти для цього більш сприйнятливу особу.
— Гаразд. Я розумію, Ідрисе, але я б не називав це підкоренням. Я б назвав це зустріччю на середині шляху.
— І ти не помиляєшся, це визначення підходить. А також це — спільна основа, і згода, і вільний дискурс, але жодна з цих речей неможлива без деякої міри підкорення від усіх учасників. Цивілізація — це підкорення заради доброї справи. Смирення — це двері до підкорення, а підкорення — це двері до виправлення. Ти розумієш?
— Я... так, поки що, Ідрисе.
— Хвала Божественному,— зітхнув він, розслабившись і поклавши руки на коліна.— Ти навіть не уявляєш, скільки людей змушує мене повторювати це знову і знову, наводячи приклад за прикладом, просто щоб хоч на кляту мить позбутися своєї довбаної гордості чи упереджень.
Це вперше я почув, як він лихословить. Він помітив проблиск у моїх очах.
— Я мушу лихословити, і верзти нісенітниці, і верещати хоч іноді, час до часу,— сказав він,— або просто з’їду з бісового глузду.
— Я розумію...
— Не уявляю, як тантрики справляються. Усе те фізичне покаяння, жертви і напружені ритуали, щодня і все життя! Ми, вчителі, ще легко відбуваємось у порівнянні з ними. Але ми все одно інколи злітаємо з котушок, бо щодня потрібно бути такими в біса милими. Запали клятий чилум, будь ласка. То про що ми?
— Про помилки Хадербгая,— нагадав я, розпалюючи йому чилум.
Він довго пахкотів, знайшов нитку розповіді, дивлячись мені в очі.
— Розкажи, що ти знаєш про рух у напрямку складності,— провадив він, не відводячи від мене погляду.
— Хадербгай казав, що коли робити знімок Усесвіту кожен мільярд років назад аж до Великого вибуху, то ми зможемо помітити, що Всесвіт постійно стає складнішим. І цей феномен — постійний рух до складності, від Великого вибуху і дотепер,— це незмінна визначальна характеристика Всесвіту в цілому. Тож якщо цей рух у напрямку складності визначає всю історію Всесвіту...
— ...то це дуже хороший орієнтир для визначення Добра і Зла — об’єктивний і загальноприйнятний,— закінчив за мене Ідрис.— Усе, що тягнеться до складності,— це Добро. Усе, що тягнеться від складності,— це Зло.
— І швидкий тест на моральність,— додав я,— це запитати самого себе: якби всі на світі зробили те, що роблю я, або подумали про те, що і я, чи допомогло б це зробити нас складнішими, чи, навпаки, утримало нас від цього?
— Неперевершено,— визнав Ідрис, посміхаючись і пропускаючи дим крізь зуби.— Ти справді гарний учень. Дозволь запитати. Що таке складність?
— Пробачте, сер.
— Ідрис. Називай мене Ідрисом.
— Ідрисе, а можу я запитати?
— Звісно.
— А концепт Добра і Зла дійсно необхідний?
— Звісно.
— Гаразд. Ну, а що ти відповідаєш людям, які стверджують, неначе Добро і Зло — це культурно визначені довільні конструкції?
— У мене є проста відповідь,— сказав він, задоволено пихкаючи.— Я кажу їм віддовбатись.
— І це твоя відповідь?
— Звісно. Я тебе запитаю: чи призначив би ти когось, хто не вірить, що є такі речі, як Добро і Зло, за няньку для своєї дитини або старенького дідуся?
— З усією повагою, Ідрисе,— засміявсь я,— це звернення до культурної упередженості, а не відповідь. То Добро і Зло — обов’язкові чи ні?
Він нагнувся ближче до мене.
— У нас є доля, і, безсумнівно, наша подорож — це моральна подорож. Розуміння Добра і Зла й відмінності між ними — це крок, необхідний для того, щоб узяти на себе роль вартових власної долі. Ми ще молода раса, і прийняти свою долю — це великий крок. Ми лише вчора стали самосвідомими.