— Екзистенційний спокій замість жаху? Ти це маєш на увазі?
— Якщо втримаєш зв’язок з тенденційним полем, то отримаєш безтурботність. Життя — це зв’язок, світ — це зв’язок, і обоє завжди виснажуються після роз’єднання.
— Практично всі мої знайомі, окрім близьких друзів, переживають якийсь тип екзистенційного жаху. То хіба ж це не частина людського буття?
— Ніщо не є частиною людського буття, крім нашої звичайної людської природи. На початку нас було кілька сотень. Кілька сотень без кігтів чи іклів, але ми вирізали їх у хижаків, які намагалися нами поживитися. Ми вчилися, завдяки взаємодії та любові, не боятися жодної істоти і жодного місця на суходолі чи на морі. Ми були неперевершені й були згубні. Але ми можемо бути будь-ким, від убивць власних сусідів до рятівників далеких сусідів нашої галактики. Ми можемо формувати власну долю. Ми маємо інструменти. Ми можемо...
Увагу святого привернуло сум’яття серед його учнів. Ми обернулися — й побачили Навіна і Діву, які з’явились на горі. Вони спілкувалися з невеличкою юрбою.
— Що за гарненька дівчина,— тихенько мовив Ідрис.— Ти її знаєш?
— Це Дівія Девнані, але раджу називати її Дівою.
— А її батько — Мукеш Девнані, промисловець?
— Саме так.
— Тоді вона, мабуть, потрапила в халепу. Познайом нас.
— Так, сер.
Я їх познайомив. Коли Ідрис узяв Діву за руку і повів до зручного лежака, який нещодавно звільнився, я провів Навіна присісти на колоді, де Ранвей сиділа зі мною кілька тижнів тому, розмовляючи про злочин і кару.
Навін почав розмову зі злочину і кари.
— Конкенон пересуває свою наркоточку,— розповів він, коли ми всілися.— Це рухомий звір, якого важко зловити, але я починаю простежувати систему. А за Ранджита призначена винагорода.
— І не кажи. Скільки?
Він глянув на мене, увесь такий прямолінійний детектив.
— Чому ти хочеш знати?
— Просто цікаво,— сказав я, посміхаючись.— Якщо є горщик, то в мене є кілька друзів, які були б не проти вкинути туди кілька баксів.
— Узагалі-то, горщик є,— посміхнувся він.— Існує легенда, що місцевий підрядник і місцевий політик змагалися один з одним заради його вбивства, але потім об’єдналися, аби подвоїти суму.
— Це має надовго утримати його подалі від Бомбея. Якщо вийде, перевір тих, хто знає Гоа. У мене є кілька друзів з компанії в Делі. Я порозпитую, і подивимося, чи він не там ховається.
— Дідько, так. Що ж до іншого фронту, то за останній тиждень було дві бійки між санджайською компанією та скорпіонами в Колабі. Стріляли. Розгромили дві крамниці. Та маленька війна, яку розпочали скорпіони в «Лео», стала гарячішою. Спалили один з їхніх будинків на Марін-Лайнз. Газети твердять, що то була відплата. Під час пожежі померла медсестра. У пресі зчинився ґвалт. Санджая затримали, але потім відпустили. Не було доказів.
Я був у тому будинку. Я знав, що дружина Вішну захворіла. Ось чому в маєтку була медсестра, яка загинула. Я знав, що все не вщухне, доки полум’я не почне палати в Санджая перед очима.
— Ой, і твій друг Абдулла повернувся,— додав Навін.— Він переказував, що ви зустрінетеся, коли ти зійдеш з гори. Але також наполіг, щоб ти зоставався тут ще бодай тиждень.
— Ще тиждень?
— Саме це він сказав.
— Дідько, оце був звіт. Дякую, що піднявся сюди заради цього.
— Узагалі-то,— мовив він, посміхаючись,— ми піднялися сюди з твоєю подругою.
Я зазирнув йому в очі. Він кивнув.
— Де вона?
— У тій другій печері, он там. Вона попросила дати їй кілька хвилин, а потім повідомити тобі, а ніхто не відмовляє Карлі!
Розділ 45
Я погнав по слизьких білих камінцях, зупинившись перед входом у печеру. Карла сиділа на дерев’яному стільці, роздивляючись срібну фігурку богині Лакшмі, що лежала на її долоні.
Я стояв біля входу, лицем до вітру, як і вона колись — тієї нашої першої зустрічі на горі.
— Розкажи мені жарт, Карло.
Вона повільно обернулася, аби на мене глянути. Краєчком ока я міг розгледіти її посмішку.
— Тож,— поцікавивсь я,— ти жартуватимеш, чи як?
— Гаразд. Чому копи називають інформаторів подвійними лящами?
— Ми не бачилися три тижні, а ти розповідаєш мені жарт про копів?
— Узагалі-то, шістнадцять днів і вісім годин. То ти хочеш почути жарт чи ні?
— Гаразд. Чому копи називають інформаторів подвійними лящами?
— Бо їх треба ляскати вперше, щоб змусити говорити, а потім ще раз, щоб заткнути.
— Іди сюди,— покликав я.
Вона поцілувала мене, обвивши руками за шию, звівшись навшпиньки, приліпившись тілом так, наче ми були двома деревами, які сплелися в одне.
— Я такий радий тебе бачити,— зізнавсь я.— Для чого були ті десять хвилин, на які Навін мав мене затримати?
— Підйом мене трохи перегрів, а хотілося виглядати як слід. Для тебе.
— Ходімо кудись в інше місце.
Я повів Карлу до місця Силвано, де ми вмостилися на кам’яній лаві з широким краєвидом на дерева внизу. На скелю хвилями накочував бриз, підіймаючись із долини поривами теплого повітря. Дерева на краєчку скелі хиталися, розбризкуючи пір’ясту тінь.
— Розкажи мені все,— попросила вона.
— Кумедно. Я хотів попростити тебе про те саме.
— Ні, ти перший.
— Тут не так багато відбулося. Загалом, усе спокійно. Це наче тематичний парк для людей, які полюбляють вести господарство. Усі захоплюються домашніми справами.
— І як це тобі?
— Нормально. Я надаю перевагу роботі над правилами.
— Дякую, що залишився тут, Шантараме. Люблю тебе за це. Знаю, що це не те місце, де ти хотів бути.
Вона не пояснила, чому потрібно було триматися подалі від міста, а я не запитував. Я просто радів, що вона зі мною.
— Але принаймні тут не буває нудно. Багато людей приходить, аби зустрітися з Ідрисом, і сидить тут годину або дві.
— Які саме люди?
Вона розслабилася, підпираючи голову долонями і щасливо усміхаючись сонячному промінню.
— Кілька днів тому тут був політик. У нього було зброї, як на Дикому Заході, а ще охорона. Він хотів порадитися. Ідрис порадив йому залишити охорону і броньовані автомобілі та пройтися по вулиці у звичайній сорочці, штанах і сандаліях.
— Що відповів політик?
— Політик сказав, що як таке зробить, то його вб’ють. «Оце і є твоя проблема,— пояснив Ідрис.— Іди й виріши її».
— Обожнюю цього чоловіка. Йому потрібно виступати на сцені.
— А ще прийшли і залишилися півдюжини садгу, які поклоняються Шиві. Кисень вони отримували тільки через люльку, дискутували з Ідрисом удень і вночі, а тоді почали розмахувати над головами своїми тризубами Шиви, погрожуючи всіх повбивати. Зрештою нам із Силвано довелося все залагодити.
— За допомогою гвинтівки Силвано?
— Звісно, ж ні. Не можна стріляти у святих людей. Ми заплатили їм, щоб вони пішли геть.
— Розумний хід. Як усе йде з Силвано?
— Класно. Він гарний хлопець.
— Я знала, що він тобі сподобається, бо у вас багато спільного.
— Спільного?
— О так.
Я замислився про це, але тільки на мить.
— Він мені подобається. Він був би гарним доповненням до нашої команди.
— Нашої команди? У нас є команда?
— Я про це думав. Мені здається, що ми могли б...
— Поговорімо про це потім,— запропонувала вона.— Як у вас з Ідрисом?
Я хотів поговорити про нас і про те, що ми робитимемо разом у Місті-Острові чи за його межами. Я хотів поговорити про нас і поцілувати її.