— Я б краще поговорив про нас,— усміхнувсь я.
— Яку вас з Ідрисом? — повторила вона.
— Ідрис... дуже крутий, маю визнати.
— Він відчинив тобі якісь двері?
Серйозне запитання, і досить кумедне також: я витратив більшість свого життя на те, щоб зачиняти двері, й робив усе можливе, щоб вони залишалися зачиненими. Було забагато подій у минулому, які я не хотів згадувати.
— Двері, що ведуть до розуму, звісно,— розповів я.— Але якщо тебе цікавить, чи я перемінився... Ні, я не змінився.
Вона оцінила краєвид: долина і село зі шпилями мерехтіли оддалік.
— Ти знайшла мадам Жу? — запитав я.
— Вона під землю запала,— відповіла Карла, зосередившись на точці, де земля намагалася поцілувати небеса.
— Зовсім глухо?
— Ніхто її не бачив і не чув про неї, відколи Дідье з Навіном почали розпитувати. Вона, мабуть, іще в місті. Вона дуже підступна. Якщо ця жінка не хоче, щоб її знайшли, то стає невидимою.
— Таких немає. Якщо мадам ще не втекла, то ми її знайдемо. Навін передав мені повідомлення від Абдулли. Він...
— Попросив тебе залишитися тут ще бодай на тиждень. Абдулла зателефонував і все мені розповів. Саме тому я притягнула сюди Навіна.
— А Діва?
— Тут дещо інше. Я хотіла познайомити її з Ідрисом. Маю плани на Діву, і щось мені підказує, що Ідрис стане космічним зв’язком для нас.
— До речі про космічні зв’язки,— сказав я, затягнувши її до себе на коліна та починаючи цілувати.
Земляний аромат пронизував її волосся. Сонце торкалося нас теплим світлом, що пробивалося крізь листя, а вітри колихали дерева на скелі своїм гарячим подихом. Карла.
— Ми можемо сьогодні переночувати тут, Шантараме?
— Ми можемо сьогодні переночувати тут.
— Добре. Тоді повертаймося до діток і будемо хорошими.
— Ну... я...
Ми були хорошими з Навіном і учнями. Ідрис розмовляв з Дівою десь дві години, а потім наполіг, щоб бідненька маленька багатійка зосталася на ніч у бідненькій маленькій дівчачій печері разом з іншими дівчатами на горі.
Діва здивувала мене, відразу ж погодившись, а потім перестала дивувати, наказавши Навіну повернутися до авто і принести всі необхідні речі.
Коли повечеряли й помили тарілки, деякі учні залишили гору, а інші вирушили до печер, щоб учитись або спати. Нічні сови — мої друзі — усілися навколо вогнища і сьорбали пересолоджений чорний чай з додаванням рому.
Я підвівся, щоб побажати гарної ночі Ідрису і Силвано, які сиділи поряд, з того боку вогнища.
Навін, Діва і Карла базікали й жартували разом, а світло вогню розфарбовувало їхню загадкову красу.
— Ця Діва — надзвичайна молода жінка,— м’яко мовив Ідрис, коли вона розсміялася після якихось слів Карли.
Під час їхньої приватної розмови з Ідрисом Діва настільки розвеселила мудреця, що той не міг зупинити хихотіння. Спостерігаючи за її сміхом біля вогню, святий знову загиготів.
— Ти не вважаєш її надзвичайною?
Я глянув на жінку біля Карли. Ні, я не бачив у ній нічого надзвичайного.
— Вона надто розбещена дівчина,— мовив я.— Розумна, гарненька — і розбещена.
— Ти можеш мати рацію цієї миті,— розсміявся Ідрис.— Але уяви, якою вона стане і чого може досягти.
Він пішов спати у супроводі Силвано.
Коли я приєднався до інших, Діва відтягла Карлу за лікоть, і вони разом повсідалися на шезлонгах, які стояли повернуті до східного лісу.
Я бачив їхні профілі понад спинками шезлонгів: дівчата спілкувалися. Я сів біля Навіна.
— Приємно бачити твою усмішку, друже,— зауважив він.
— А я усміхався?
— Ти усміхався. Ну, до того як відійшла Карла, ти усміхався.
Він пошургав у вогнищі ломакою, розкидаючи ламкі іскри.
— Що тебе бентежить, хлопче?
— Це може зачекати до ранку,— запевнив він, розмішуючи вогонь.
— Зараз саме час. Що сталося?
— Я хвилююся за неї,— зізнався він, зиркаючи на дівчат у шезлонгах: чувся лише їхній сміх.
— За Карлу?
— Ні,— насупився він.— За Діву.
— У чому проблема?
— Її батько вплутався в дуже погану компанію. Я маю на увазі надзвичайно поганих хлопців. Це довгі капіталовкладення, а в них короткий терпець.
— Зачекай-но. Мукеш Девнані — один з найбагатших людей Бомбея.
— Він десь набрав достобіса інвестицій. Хотів одразу ж після затвердження проекту перейти від будівництва бізнес-центрів до будівництва цілих містечок і міст. Єдині люди, які мали достатньо грошей на здійснення цієї мрії...
— ...були хлопці з коротким терпцем. А тепер вони хочуть отримати назад свої кошти, та ще й з відсотками.
— Саме так. Дивно, що і Ранджит теж у це втрутився.
— Ранджит? Як?
— У своїх газетах він ініціював кампанію проти одного з нових міст, яке зібрався побудувати Мукеш. Страшні історії змусили уряд змінити свою думку і скасувати ліцензії Мукеша. Увесь задум почав розвалюватись. Усе настільки погіршилося, що коли в маєток приїхали копи, ми не знали, чи то було для його захисту, чи для арешту.
— Він має все компенсувати, Навіне, навіть якщо це призведе до банкрутства.
— Саме це і я казав. Йому казав, шанобливо, звісно. Але там є якась заковика. Я не знаю, яка саме. Тепер я лише інколи можу потрапити до маєтку в Джугу. Я зрозумів це після кількох спроб покопирсатись у його кабінеті. Думаю, що Діва... думаю, що це лише питання часу, коли її викрадуть. Її мати померла шість років тому. Вона — його єдина дитина. Єдина спадкоємиця. Для його ворогів це гарний спосіб нашкодити. Це проста логіка, у викривленому розумінні. Я хвилююся, чоловіче.
— Ти справді переконаний, що все так погано?
— Так. Я... трохи панікую. На це неможливо вплинути, а я дуже турбуюся за цю дівчину, навіть якщо переконаний, що її батько — мудило.
— Вивези її з міста.
— Я намагався. Вона знає, що в батька якісь проблеми. Вона не поїде.
— Ти міг би її десь тимчасово заховати.
— Як? Де? Вона ж зірка, друже. Я витрачаю більше часу, тікаючи від преси, ніж від поганців. І вона все це обожнює. Я мусив заборонити телефон. Вона телефонувала папараці й розповідала, де буде. Вона з усіма ними на «ти». Вона пригощає їх напоями. Вона стала хрещеною матір’ю для дитини одного з них.
Я розреготався, але потім помітив, що Навіну не до сміху.
— Дівчина вважає обачністю все, окрім повітряної реклами, якою вона користувалася на своє вісімнадцятиріччя. Діва сама розповіла. Тож хай куди вона потрапить, буде те саме.
— Ти можеш заховати її в нетрищах,— запропонував я.— Якщо дівчина на таке погодиться. Одного разу я ховався там цілих вісімнадцять місяців, і це одне з найбезпечніших місць у моєму житті.
— А її там прихистять?
— Голова нетрищ — мій друг. І він обожнює вечірки. Чоловік закохається в Діву. Але це не для всіх, і Діва однозначно не всі.
— А ти не жартуєш, ну, про нетрища?
— Хіба що ти можеш запропонувати краще місце для переховування Діви від бомбейської шаленої юрби? Але ніяких обіцянок. Спочатку я маю поговорити про все зі своїм другом.
Навін знову глянув на дівчат. Карла з Дівою реготалися, прикриваючи ротики й носики, аби приглушити звуки.
Вони щось пили. Це було щось добре.
— Слухай, Навіне, якщо ти ще вважатимеш цю ідею вдалою після мого повернення з гори, я запитаю про це Джонні Сигара. Згода?
— Я не певен, як можна подати цю ідею Діві, але згода. Прошу тебе, Ліне, зроби це. Я б хотів отримати будь-які доступні варіанти, якщо все піде шкереберть з її батьком.
— Звісно, Навіне. Дізнаймося, що саме п’ють наші дівчата.
Ми ще довгенько разом розмовляли — четверо друзів, об’єднані страхом, так само як і вірою; приятельством, так само як і дружбою.