— Дідьє готовий. Мерщій до клубу пліток!
Розділ 47
Ми знайшли Діву серед вереску інших Дів, у холі готелю «Президент». Усі троє замовкли, витріщившись на нас із добре награним приголомшенням.
Дідьє був у пожмаканому білому лляному піджаку і вицвілих блакитних вельветових штанах. Я був у чоботях, чорних джинсах, футболці й жилеті. Навін був у сірій формі й тоненькій коричневій замшевій сорочці. Він мав із собою важкого наплічника.
Гарненькі панянки чітко дали зрозуміти, що у нас не дуже презентабельний вигляд.
— Це що — він? — запитала одна з дівчат, обвинувачувально тицяючи в Навіна накладним нігтем.
— Во плоті,— вишкірилася Діва, нікого не представляючи.
— Мотоциклетний маніяк,— констатувала інша Діва, викреслюючи зі списку мене.
— Розбещений баболюб,— заявила перша, викреслюючи Дідьє.
— Пробачте, мадемуазель,— втрутився Дідьє.— Але я дідолюб.
— Розбещений дідолюб,— обурилася дівчина.
— А ще кінь,— розповіла Діва, викреслюючи й Навіна,— без Чарівного Принца.
Дівчата Діви загиготіли.
— Навіщо наплічник? — зажадала Діва.— Вирушаєш у Гімалаї, сподіваюся?
— Тільки з тобою,— зізнався Навін, не відводячи від неї погляду.
— О-о-о-о-о-ох! — знущалися Діви.— То в котика є кігті.
— Діво, нам уже час,— повідомив Навін.
— А може, котик залізе на дерево,— з норовом відповіла Діва,— і залишиться там?
Дівчата розреготалися.
Навін злився, бо справді був наляканий. Враховуючи загрозу для Дівії, він розумів, що дівчата безглуздо відкриті посеред добре освітленого фойє. Він очікував на вагон горлорізів, які могли увірватися щомиті й викрасти її.
І сильний упевнений Навій знав, що буде безсилим, аби це зупинити. Я досить добре його знав, і таки видно було, що хлопець не звик до цього почуття, і це було йому не до шмиги.
Дідьє урвав неприємну мовчанку, елегантно вклонившись дівчатам.
— Дозвольте представитися, шановні паняночки,— мовив він, роздаючи свої візитівки.— Моє ім’я — Дідьє Леві. Я приїхав з Франції, але вже багато років гостюю у вашому чудовому місті. Об’єднавшись із моїм партнером і добре відомим детективом — паном Навіном Едеїром, ми представляємо «Бюро втраченого кохання» і готові вам прислужитися, якщо з’явиться таємниця, яку необхідно буде розгадати.
— Ого! — здивувалася одна з дівчат, читаючи картку.
— Не існує занадто тривіальної справи,— провадив Дідьє,— і для «Бюро втраченого кохання» не існує занадто незначної плітки.
— Нам уже час,— повторив Навін, вказуючи на двері.
Діва поцілувала подруг і попрямувала з нами до дверей. Ми перетнули ґанок і попрямували до центральної вулиці.
Навін зупинився і поглянув на мене. Озирнувшись, я зрозумів, що Дідьє з нами немає. Я побіг до готелю, щоб відірвати його від дівчат.
— Побачимося наступного вівторка! — гукнув він, поки я відводив бідолаху.— Запевняю вас, я знаю такі плітки про знаменитостей, що ви насолодитеся ними більше, ніж оргазмом!
Діви аж зойкнули.
Ми приєдналися до Навіна з Дівою.
— Візитівки? — мовив я.
— Я... вирішив, що краще бути підготовленим,— відповів Дідьє.
— Покажи мені.
— Я б теж хотів побачити візитівку,— додав Навін.
— Я теж,— погодилася Діва.— Давай-но, французику.
Він неохоче роздав візитівки, і ми почали роздивлятися їх біля вуличного ліхтаря.
БЮРО ВТРАЧЕНОГО КОХАННЯ
Дідьє Леві — повелитель кохання
Навін Едеїр — повелитель втраченого
На зворотному боці картки було зображення чогось, схожого на слухаюче вухо, зі словами:
Базіки дозволяють світу крутитися
Апартаменти №7, готель «Амрітсар», «Метро», Бомбей
— Як гадаєте, може це занадто... слабенько? — щиро поцікавився Дідьє.
— Повелитель втраченого? — повторив Навін.— Чоловіче, це неначе щось із Толкієна.
— І навіщо вухо? — наївно запитав я, а мав би не розтуляти рота.
— Але ж, Ліне! Ти проти лише тому, що кілька місяців тому відірвав чоловікові вухо,— запротестував Дідьє.
— Не повністю,— запротестував у відповідь я.— І взагалі, Дідьє, то тепер це сьомі апартаменти, а не сьомий номер?
— Почекай-но хвилинку,— підключилася Діва, поклавши мені на груди долоню, неначе невеличкі садові граблі.— Ти відірвав комусь вухо?
— Навіне,— звернувся я,— прошу тебе втрутитися.
— Діво...— почав Навін.
— Не хочу нічого ні від кого з вас чути,— заявила Діва.— Аж поки не сяду до свого лімузина. Де лімузин?
Ми втупились у неї.
— У тебе немає лімузина,— повідомив Навін.— Відтепер. Я відіслав авто і водія назад до маєтку.
Вона почала сміятися, але ми не приєдналися, тож дівчина схопила сорочку Навіна, почала смикати її вниз-угору руками, доки не розірвала.
— Ти... в біса... зробив... що?
— Діво, прошу довіритися мені в цьому,— мовив Навін, запихаючи шматки своєї сорочки в штани.
— Довіритися тобі? Я вже довірилася, а ти втратив моє бісове авто! А ти знаєш, як далеко може пройти чи пробігти дівчина в цих туфлях? Саме для цього створені лімузини, ідіоте, для бісових черевиків! Де моя чотирьохколісна коробка для взуття, Навіне?
— А ми можемо поговорити про це не на центральній вулиці? Трохи далі, за перехрестям, є провулок.
— Ти, мабуть...
— Будь ласка, міс Діво,— втрутився Дідьє.— Ви, напевно, маєте розуміти, що сюди не прийшли б троє чоловіків і не звернулися б до вас, якби не хвилювалися і не вважали це доцільним.
Вона подивилася на кожного з нас, а потім кинулась геть. Заскочила у провулок — і зупинилася на половині шляху, притулившися спиною до стіни.
Одну ногу вона підняла, щоб обіперти об стіну. На дівчині була елегантна жовта спідниця, біла блузка з високим коміром і босоніжки з ремінцем на щиколотці. Її спідниця мала боковий розріз, який завдяки позі демонстрував короткі гарні ноги. Вона була з дівчат, які уміють позувати, вона позувала для всіх журналів у країні.
Я глянув на Навіна. Він вивчав її очима кохання: пристрасті, позбавленої жадання. «Ми, круті хлопці, западаємо швидко і западаємо круто»,— сказав одного разу Дідьє. І не було жодного сумніву, що Навін Едеїр — індійський ірландець — був крутим хлопцем, який уже падає.
Навін дозволив Діві перебіситися. Вона була вперта і горда. Він знав, що мав бути брутально чесний, щоб отримати шанс переконати її в небезпеках, які чекали попереду.
Їй відкрилися всі кручені угоди, що опиняються під ногами гангстера, брудного політика чи копа, який на нього полює. Діва опустила ногу зі стіни і випросталася, готуючись.
— Загроза дуже реальна, міс Діво,— ніжно мовив Дідьє.— Ми всі обміркували цю справу і дійшли висновку, що ваша безпека під загрозою.
— Це погані хлопці,— сказав Навін.— А твій батько оточений хорошими хлопцями, яким не довіряє. Гадаю, що саме тому захищати тебе він доручив мені, наказав не повертатися до маєтку.
— Матусю,— тихенько застогнала вона, гукаючи привида.
— Я рекомендую поїхати, міс Діво,— порадив Дідьє.— Негайно і далеко. Для мене буде за честь усе організувати. Лін може надати фальшиві документи. Грошей достатньо. Ви будете в безпеці, доки проблема не вирішиться.
— Я не поїду, доки мій татко тут,— набурмосилася вона.— А якщо він потрапить до в’язниці? Я буду йому потрібна. Незважаючи на те, що ще доведеться робити, я не полишу Бомбей, доки він тут.