— ...що я проживу так довго, правильно, але він же цього повністю не виключає?
— Ні. Він наказав Фарзаду не контактувати і не розмовляти з тобою.
— А якщо я придбаю власні прилади і почну фальшувати документи?
— Він не вважає...
— Абдулло,— зітхнув я,— мене не хвилює переконання Санджая, що я не доживу й до кінця зими. Я поважаю лише власну думку з цього приводу. Лише скажи Санджаю, що може прийти та мить, коли йому теж знадобиться один з моїх паспортів. Якщо його таке влаштує, то я б хотів почати власне виробництво. У мене це добре виходить, і це злочин анархістів. Спробуй переконати Санджая, гаразд?
— Джарур, брате.
Приємно було почути від нього слово «брат», але я не знав, чи Абдулла прийняв моє дезертирство від компанії, чи просто його власне незадоволення штовхало його ближче до мене-ренегата.
— Ти збираєшся зайнятися усіма справами Дідьє? — запитав він.
— Не всіма. Я відмовився від торгівлі наркотою. Компанія може зайнятися цим, якщо є таке бажання. Амір, наприклад. І повіями також. Вони можуть прибрати до рук усю мережу повій у Південному Бомбеї. Я простив усі їхні борги і відпустив. Вони десь там, займаються власними справами. Але компанія, мабуть, може з ними передомовитися, гадаю.
— Усе буде виконано ще до ночі,— низьким голосом проспівав Абдулла, розкочуючи склади.— То без наркотиків і дівчат що конкретно в тебе залишиться?
— Усі валютні спекулянти залишаться мені. Мені вистачить цього десь на місяць, щоб перевести принаймні п’ятнадцять трейдерів чорного ринку з фонтану Флори на Колабський ринок. Якщо все вигорить, то я непогано влаштуюся. А на додачу я спеціалізуюся на годинниках і техніці. Кожен вуличний ділок спочатку приноситиме речі мені, а вже потім усім іншим покупцям. Гадаю, що зможу все налаштувати.
— Годинники? — здивувався він, грізно насупившись.
— Колекційні годинники дорого коштують.
— Але ж годинники, Ліне! — раптом майже прогарчав він.— Ти був солдатом у Хадербгая.
— Я не солдат, Абдулло. Я — гангстер, і ти також.
— Ти був одним з його синів. Як ти можеш сидіти тут і розповідати мені про годинники?
— Ну гаразд,— мовив я, намагаючись усе виправити.— То, може, поїдемо на Нариман-Пойнт, і я сидітиму там, розповідаючи про годинники?
Абдулла підвівся з-за столу, вийшов з ресторану і попрямував до мотоцикла. Він не оплачував рахунків у жодному з ресторанів Південного Бомбея. Так вчиняли усі гангстери. Я заплатив, залишив офіціантам чайові та приєднався до нього.
— Справді, слід проїхатися,— погодився Абдулла.
Я прямував за ним до Бомбейського університету, де ми припаркувалися, пройшли через колонади й листяні вулички і опинилися у відкритому спорткомплексі, який називався «Азад-Майдан» і містився позаду студмістечка й інших університетських будівель.
З вулиці спорткомплекс відгороджував паркан із залізними списами згори і лише одним входом, з якого стежка через увесь стадіон вела до університету. Невидиме сонячне озеро золотом відбивалося від кожної поверхні.
Ми з Абдуллою разом йшли попід парканом, якраз біля волохатих бур’янів, що розрослися внизу.
Це схоже було на ті щоденні прогулянки, які ми з іншими в’язнями отримували у в’язниці. Ходьба і розмови, ходьба і розмови колами років.
— Наскільки все погано? — поцікавився я в Абдулли.— Я чув дещо на горі. Як почалася пожежа в будинку скорпіонів ?
Він стиснув губи. Абдулла очікував, що я запитаю про бійню в Колабі й пожежу, яка вбила медсестру в будинку Вішну. Я знав, чому ця медсестра була в будинку. Було цікаво, чи знав Абдулла або хто-небудь з компанії, що в будинку були цивільні. Я не знав цього, коли дзвонив у двері, й не розповів про це ні Абдуллі, ні комусь іншому.
Він видихнув крізь ніс, хмуро стиснувши губи.
— Ліне, я тобі довірюсь, неначе ми ще й досі одна родина. Я не це маю робити, але мушу.
— Абдулло, я надаю перевагу загальній картині, й ти це знаєш. Мені не потрібні інтимні подробиці, хіба що сам інтим. І не порушуй через мене свою присягу, хоч за це тебе й люблю, чоловіче. Лише розкажи мені загальну картину, щоб знати, хто в кого стріляє.
— Це був Фарід,— розповів Абдулла.— Я радив цього не робити. Вогонь не розбирає. А я хотів вибірково повбивати конкретних людей. Їх усіх, раз і назавжди. Санджай вирішив використати вогонь. Фарід усе підпалив, а скорпіони втекли, але медсестра, якої там не мало бути, загинула в пожежі.
— Де зараз Фарід?
— Він ще й досі тут, біля Санджая. Він відмовляється їхати з міста, хоча це було б набагато мудріше.
— Тепер тут багато чого відбувається.
— Чого саме?
— Нічого. Лише випадкова думка на вітер. Скорпіони дадуть жорстку відповідь, Абдулло. Я зустрічався з цим хлопцем — Вішну. Він не легковаговик. Він розумний і має політичні плани. Це дарує йому друзів у несподіваних місцях. Не треба недооцінювати його помсту.
— Чого він хоче?
— Він хоче того ж, що й ти, до певного моменту. Він хоче вбити Санджая. Але він також хоче, щоб з ним загинула вся компанія. І він дуже цікавиться Пакистаном.
— Пакистаном?
— Пакистаном,— відповів я.— Сусідня країна, хороші люди, гарна мова, чарівна музика, секретна поліція. Пакистан.
— Це недобре,— насупився Абдулла.— Санджай має багато друзів у Пакистані. Саме ці друзі надіслали афганців для його охорони.
Ми підходили до вигину огорожі. Молода пара відпочивала на ковдрі посеред теплої м’якої трави. Перед ними лежали кілька розгорнутих книжок. Навколо них стрибали ворони, купаючись у ранковому сонці та шукаючи черв’яків.
Абдулла почав повертати в інший бік, щоб уникнути лежачу пару.
— Зачекай,— попросив я.— Я їх знаю.
Вінсон і Ранвей, усміхаючися, звели погляди, поки ми наближались. Я познайомив їх з Абдуллою і нагнувся, щоб підняти одну з книжок. Це була книга Джозефа Кемпбелла «Герой з тисячею облич».
— Як ви надибали на Кемпбелла?
— Ми вивчали його в університеті,— повідала Ранвей.— Тож я викладаю Стюарту інтенсивний курс.
— Усе це для мене занадто,— блиснув посмішкою Вінсон, провівши рукою по своїх білявих кучерях.
— Карлос Кастанеда,— здивувався я, читаючи обкладинки інших книжок.— Роберт Пірсиг, Еммет Броган, Елдридж Клівер і Будда. Гарна збірка. До переліку можна додати Сократа й Говарда Зінна. Я не знав, що ти тут навчаєшся.
— Я не навчаюся,— випалила Ранвей.
— Взагалі-то, навчаюсь тут я,— розповів Вінсон.— Вступив майже два роки тому, але ігнорував усі свої заняття. Хоча й досі маю читацького квитка.
— Ну, приємного читання, народ,— побажав я, відходячи.
— Це спрацювало,— сказала Ранвей.— Та штука з тарілкою їжі.
Я повернувся назад.
— Справді?
— Так,— підтвердила вона.— Ласун був задоволений, мабуть. Він зник. Дякую.
— Про що це ви таке говорите? — запитав Вінсон зі здивованим обличчям десятирічного малого.
Це одна з речей, які я найбільше любив у Вінсоні: його обличчя було настільки щире, що там не було де приховати почуття. Усе, що він думав чи відчував, відображалося на його обличчі. Він був власною чесністю.
— Розповім тобі пізніше,— мовила Ранвей, махаючи на прощання.
— А ці двоє теж купують і продають годинники? — поцікавився Абдулла, коли ми продовжили прогулянку по стадіону в напрямку університету.
— Ми знову до цього повернулись?
Абдулла хмикнув. На світі насправді є ще люди, які хмикають. І як виявилось, я кількох таких знаю. Моя теорія полягає в тому, що хмикальники мають трохи більшу дрібочку ДНК ведмедя, ніж решта.
— У мене твоя зброя,— пробурчав він.— Скажи, куди її надіслати.
— Я знаю чоловіка, який її прибереже за десять відсотків. Я надам тобі деталі. Дякую, Абдулло. Повідомиш, скільки все це коштує.