Раз на добу, під час припливу, море затоплювало стежку до гробниці Хаджі Алі, і вона губилася під загрозливою водою. Так наче святий говорив: «Прошу, досить»,— звільняючись зі світу наших гріхів і мук завдяки тій затопленій стежці, що дозволяло йому спокійно поспати, щоб відновити його сили як одного з найвеличніших захисників міста.
Тієї ночі стежка через море була суха і майже безлюдна. Вітер був сильний, поривчастий. Ми були самі — шість гангстерів на дорозі до острівної гробниці, а місячне сяйво залишало довгі тіні на дзеркалі мілкого припливу.
По обидва боки від нас виднілося округлене каміння, чорні мокрі речі чіплялися до шляху для захисту, їхні спини зігнулись у напрямку моря.
Пахощі, що курилися оберемками завтовшки як копито верблюда, заповнювали повітря ароматом набожності.
На шляху до острівного храму, що пролягав через море, я не дотримувався ритуалу. Гангстери, які збиралися на війну, ішли до храму, думаючи про шкоду, якої вони завдали в минулому, просили прощення у гробниці й виходили з храму готовими до пекла. Того разу я так не зробив.
Я думав про Карлу і про те, які ми були ображені під час останнього прощання.
Я не думав про те, хто мене замовив. Список підозрюваних був довгий, і я не міг його скоротити, добре подумавши. Та як з’ясувалося, Абдулла скоротив його за мене, поки ми йшли через море по кам’янистій смузі, що з’єднувала узбережжя.
— Ти не запитав, хто призначив винагороду.
— Я вирішив пережити цю добу, а потім дізнатися,— відповів я.
— І чому ж ти не хочеш знати?
— Бо коли дізнаюся, то захочу щось йому зробити. І буде краще, якщо я це робитиму після того, як мене не намагатимуться вбити.
— Це був ірландець.
— Конкенон?
— Так.
Прийшла моя черга реготати, і дуже вчасно.
— Добре бачити тебе в доброму гуморі,— сказав Раві, ідучи на крок позаду разом з Шахом, Команчі й Високим Тоні.
— Ні,— заливався я,— це взагалі не смішно, але водночас це дуже, дуже смішно. Я знаю цього хлопця. Я знаю Конкенона. Це його уявлення про розіграш. Саме тому пропозиція закінчиться через добу. Він з мене знущається.
Я не міг пояснювати, бо занадто сильно сміявся, а потім хлопцям теж дійшло, усім крім Абдулли, і вони теж почали реготати. Щоразу як вони намагалися заспокоїтися, то згадували, що не подумали про це перші. Потім вони почали обмінюватись іменами параноїдальних друзів, з яких теж можна було так пожартувати, і знову впадали в істерику.
— Я обожнюю цього хлопця,— вирішив Раві.— Маю з ним познайомитися. Ну, я, звісно ж, його вб’ю, але спочатку маю з ним познайомитися.
— Я також,— мовив Високий Тоні.— Це той тип, якого Абдулла поранив у ногу?
— Саме той.
— Двічі,— виправив Абдулла,— в одну й ту саму ногу. Тож тепер ви бачите, що милосердя — це чеснота, яку ліпше приберегти для доброчесних, а не для демонів, як цей чоловік.
Хлопці почали сміятися ще дужче. У певному сенсі це був добрий знак. Одного з наших людей убили. Чоловіка, якого ми всі любили. Мені теж загрожувала смерть, але нам не було настільки лячно, щоб не вирегочувати. Молоді вуличні солдати заспокоїлися після грізного погляду Абдулли, і ми закінчили прогулянку до узбережжя.
Прогулянка до гробниці Хаджі Алі перед війною була образою для святого, чия труна на хвилях дива допливла аж до Міста-Острова, назавжди його благословивши, і ми це знали.
Але ми також знали, чи змушували себе повірити, наче святі пробачають те, чого остерігається світ. І тієї миті, під час прогулянки, ми були певні, незважаючи на святотатство, що він знає про нашу любов — вічно терплячий святий, який слухав наші гангстерські молитви, поки спав у морі.
Розділ 54
Розіграш Конкенона (потому як я його пережив) був благословенням, бо це сполохало вбивчо налаштованих змій з високої трави небезпечних джунглів Колаби. Абдулла і Дідьє відвідали кожного горлоріза, який цікавився винагородою за моє життя, і добре їх віддухопелили, щоб не лізли, якщо раптом за мене знов призначать винагороду.
Я полював на Конкенона по всьому місту, слідуючи за кожною, навіть найтоншою, ниточкою. Часом пошуки заводили мене на найвіддаленіші околиці з непрохідними дорогами. Я багато часу провів у сідлі, здебільшого думаючи про Конкенона. Але ірландець так і залишився привидом, чуткою, відлунням глузливого сміху, тож я нарешті мусив хоч тимчасово задовольнитися тим, що коли його не можна знайти, то він і не становить загрози.
Карла й досі бісилася. Ставилася до мене холодно й цілі дні не показувалась мені на очі. Я намагався теж на неї злитися, але якось не виходило. Я гадав, що вона не мала права приховувати того листа, особливо після того, як його автор замовив моє вбивство. Я почувався скривдженим, але занадто сильно сумував за нею. Мало знав я кращого в житті, ніж ті дні, які ми проводили з нею разом, близькі та щасливі.
— Хочеш, наведу чітку ознаку того, що ти знайшов свою споріднену душу? — якось сказав мені нігерійський контрабандист.— Ти просто не здатний ображатися на неї. Я маю рацію?
Він-таки мав рацію, але водночас і помилявся: споріднені душі здатні довго ображатися, а Карла й досі злилася. Але ця льодовикова відстань принаймні означала, що я не мусив розповідати про жарт Конкенона. Я знав, що вона про нього чула. Я знав, що вона його оцінить і знайде десяток кмітливих способів дражнити мене з цього приводу.
Мадам Жу й досі переховувалася. Ніхто не чув і не бачив її вже багато тижнів. Слово «кислота» обпалювало мій розум з кожною думкою про це. Я не хотів набридати Карлі й не бажав знати, з ким вона бачиться. Я хотів мати певність, що вона в безпеці, доки не вирішить знову зі мною поснідати, тож коли був час, я вів за нею таємний нагляд.
Вона проводила багато часу в офісі газети, якою керувала Кавіта Синг, і в мистецькій галереї Лайзи. Я знав її місцезнаходження в будь-яку мить дня або ночі, але не міг з нею розмовляти. Це зводило мене з глузду, і я став трохи дратівливим.
Мої міняйли жбурляли мені пачки з грошима замість просто передавати в руки. Після третього скандалу за кілька днів люди почали пропонувати мені способи боротьби з нападами агресії. Вони варіювалися від проституток і наркотиків до незаконних боїв, а закінчувалося все вибухівкою.
— Підірвати щось — це найкращий спосіб викинути з голови жінку,— розповів один друг.— Я підірвав багацько речей. Люди вважають, що це терористи, але це я просто позбуваюся спогадів про жінку.
Я не хотів нічого підривати, але й досі був дратівливим і збентеженим через кохання, тож проконсультувався з професіоналом.
— Ти колись підривав щось через кохання? — запитав я у свого перукаря Ахмеда.
— Нещодавно,— відповів Ахмед.
Чоловіча перукарня Ахмеда — «Будинок стилю» — була одним з останніх закладів, які пручалися модернізації. Там було три червоні шкіряні крісла з хромованими деталями. То були чоловічі крісла, наділені гіпнотичною силою, і жоден з нас не міг довго їм опиратися.
Дзеркала перед тобою були заповнені світлинами попередніх жертв, і жодна з них не випромінювала радості. Це були відвідувачі, що погодилися на оприлюднення їхніх знімків у обмін на безкоштовну стрижку. Знімки висіли там як застереження не просити і не погоджуватися на безкоштовну стрижку в «Будинку стилю».
Ахмед мав чорне почуття гумору, яке було неважко знайти в цирульника, але Ахмед був демократом аж до шпику кісток, і ми його за це поважали. Цей чоловік сприймав будь-які переконання, і в його салоні панувала абсолютна свобода слова. Це було єдине відоме мені місце на всьому місті, де мусульмани могли обзивати індуїстів фанатиками, а індуїсти могли обзивати фанатиками мусульман і випускати пару, не починаючи при цьому заколотів.
До цього можна було звикнути. То був базар фанатиків, і відвідувачі хапали один одного за лацкани переконань. Так наче всі гості Ахмедового «Будинку стилю» пили сироватку правди. І кожного з них усі пробачали та про все забували одразу ж після виходу з закладу.