— Було б добре вести побільше таких розмов,— зізнався він,— якби вони взагалі були можливі. Але ти більше не повернешся сюди, хіба що від цього залежатиме твоє чи моє життя. Це особливий випадок, з особливими мотивами. Я надзвичайно ретельно оберігаю своє приватне життя. Ясно?
Другий раунд кальяну почав діяти. Час позіхнув і влігся спати. Обличчя Таурега розпливлося, раптом розізлилося, раптом подобрішало, але він узагалі не рухався.
«Усе гаразд,— заспокоїв себе я.— Ти не ката маєш побоюватись, а психіатра».
— Розумію,— запевнив я, сподіваючись, що мій голос звучав не настільки пискляво, як мені здавалося.
— Добре,— задовольнився він, знову запалюючи кальян.— Ірландець. Він тобі потрібен, а я знаю, де він.
Конкенон. На мить ситуація здалася занадто абсурдною: професійний кат викрив мого особистого ката. Я вже добряче був під кайфом, тож розреготався.
— Пробач, Тауреже,— вичавив я, заспокоївшись.— Я радий почути, що ти знаєш, де він, і дуже хочу це дізнатись. Я не кепкую з твоїх слів. Просто цей ірландець завжди вмів розвеселити, навіть коли дуже хотілося завдати йому болю.
— Просто як мій кузен Гулаб,— мовив Таурег.— Він виправився аж тоді, коли троє його родичів удалися до насильства.
— А як зараз?
— Чудово. Зараз він — живий святий.
— Святий, га?
— Саме так. Дивом було вже те, що він пережив мої постріли, мовчу про інші виправні методи. Люди вірять, що його благословили. І він справді став благословенним завдяки своїй новій кар’єрі: роздає благословення просто біля мечеті Дадар. Моя тобі порада щодо ірландця: убий його, поки ще можеш.
— Слухай, Тауреже, я...
— Без жартів,— сказав він, серйозно до мене нахиляючись.— Ти ж гадки не маєш, хто він такий, правда ж?
— Я завжди радий дізнатися більше,— відповів я, намагаючись протверезіти сильніше, ніж будь-коли намагався зловити кайф.
— Він — це істина.
— Не доганяю.
— Він, як і я, шукач істини.
— Ти хочеш сказати, що він теж змушує людей розповідати різні речі.
— Небезпечною є не сама істина,— мовив він,— а той, хто завжди знає, як її знайти. Ірландець саме такий. Я бачив його досьє. Він надзвичайно добре виконував свою роботу. Він, можливо, моя молодша версія.
Він знову розсміявся і вдихнув ще трохи диму.
— Ти навіть не уявляєш, скільки страху можна в собі знайти,— розповідав він,— доки хтось тобі з цим не допоможе.
Це була гра, психологічна гра, а я не грав у такі ігри. Я не відповів. Він запросив мене до себе додому, тож рано чи пізно мав дійти до суті. Він вказав на кальян, закликаючи мене затягнутись. Я затягнувся.
— Під час мого перебування в компанії з Хадербгаєм,— провадив він,— не було нікого могутнішого за мене, хоч я й не ходив на наради. Хадербгай знав, що я можу перетворити будь-яку пустелю на весняний струмок зі святою водою, і битиме він навіть з його вуст. Коли він усвідомив мою вправність, то мав лише два варіанти: убити або використати. Ти можеш зробити з цього висновки.
Він пильно на мене поглянув.
— Будь ласка, не треба порад про вбивство людей,— відразу попросив я.
Його це дуже розвеселило, і Таурег знову помахав трубкою від кальяну.
— Затягнися! — наказав він.
Я пихкотів, аж доки вуглинки в лотосовій чаші не почали сяяти, неначе мініатюрне сонце, а потім глибоко вдихнув, знову закрив трубку і видихнув стовп диму, що хвилями закрутився попід стінами кімнати з арками.
— Неймовірно! — вирішив Таурег.— Ніколи не довіряй чоловікові, який не може втримати свого гашишу.
— Занадто швидко? — висловив я припущення.
— Гашиш розв’язує язика,— посміхнувся він.— Тож продовжмо нашу розмову.
— Гаразд. Продовжмо.
— Цей ірландець, його ненависть спрямована не на тебе. І ніколи не була. Він ненавидить Абдуллу. Він атакує тебе, бо знає, як це зачіпає Абдуллу.
— І що ти про це все знаєш?
— Я знаю, що ірландець ходив до твоєї дівчини в її останню ніч.
Я не зміг приховати шоку.
— Так, я знаю про останню ніч твоєї дівчини.
— Але як?
— Спершу ще раз затягнися,— порадив він, показуючи на кальян.— Ти ж розумієш, що для деяких зізнань потрібен стан трансу, щоб їх повністю зрозуміти?
«Гаразд,— подумав я.— Тепер я все зрозумів».
— Тауреже, я усвідомлюю, що ти проводиш наді мною психологічні експерименти. Було б добре, якби ти й мене до них підключив, щоб ми могли дійти до суті разом.
Він любив веселитися, каральний психоаналітик, і мав своєрідний сміх, високий і уривчастий, який ніколи не змінював висоти чи тону. Не було для нього чогось більш смішного, а чогось менш смішного, й він ніколи не пирхав, не хихикав, не мінявся.
«Сміх і хода про все тобі розкажуть» — колись казав мені Дідьє.
— Як би я хотів улаштувати ще бодай одну таку розмову,— сказав Таурег.— Ти справді маєш рацію. Це був ще один невеличкий експеримент. Пробач.
— Зупини свої експерименти, Тауреже.
— Зупиню, зупиню,— розсміявся він.— Тут нечасто бувають гості, розумієш, і останнім часом я не виходжу з будинку. Я сумую... за польовими дослідженнями. То мені продовжувати розповідь про ірландця?
— Будь ласка.
— Він разом з Абдуллою убив людину.
— Він... що?
— Узагалі-то, загинуло багато людей,— розповідав Таурег.
Цього не могло бути. Я не хотів у таке вірити.
— Як ти про це дізнався?
Він нахмурив брови, вагаючись на березі збентеження і готуючись щомиті розреготатися.
— Люди мені багато чого розповідають,— нагадав він.
— Гаразд, знаєш, Тауреже, далі розповідати не потрібно. Абдулла розкриє мені решту.
— Зачекай! Не будь таким нетерплячим. Цю інформацію мені повідомили, а не видали під натиском, і ти маєш знати таке про Абдуллу.
— Я не хочу розмовляти про Абдуллу, якщо його немає в кімнаті. Пробач.
— Чудово,— м’яко промовив він.— Це була ще одна невеличка перевірка. Сподіваюся, ти не образишся. Мені не вистачає жертв.
— Що це взагалі таке, Тауреже? Ти запрошуєш мене до себе додому, а тепер потрібно кодове слово лише для нормальної розмови?
— Ні, ні, дозволь продовжити. Був один бізнесмен, який заборгував компанії гроші й не бажав платити. Він звернувся в суд через вимагання і привертав багато уваги до Санджая. Абдулла був з ірландцем, коли вони залагодили проблему. Саме він має розповісти деталі. Я тільки можу повідомити, що це було дуже погано.
— Який стосунок це має до дівчини?
Лайза. Лайза. Я не міг вимовити її ім’я всередині Таурегового вулика.
— Це знає лише він.
— А ти цього не знаєш?
— Я цього не знаю... поки що.
Він глянув на мене. Гадаю, йому подобалася моя присутність. Я й досі не певен, як це характеризувало мене.
— Шантараме, а ти знаєш, що таке секрет? — поцікавився Таурег весело, і посмішка ворухнула довгу сиву бороду.
— Те, про що ти мені не розповіси? — обнадійливо відповів я.
— Секрет — це не сказана правда,— провадив він.— І Абдулла тримав це від тебе цей секрет, а я все знаю, бо буквально вчора його про це запитав.
— Чому ти його запитав?
— Гарне запитання,— мовив він.— А ти чому запитуєш?
— Зупинися, Тауреже. Чому ти запитав про мене? Це через мою дівчину?
— Ірландець, Конкенон, знає, що Абдулла тебе любить. Він вважає, що Абдулла розповів тобі про їхній спільний злочин. Це дає йому дві причини для твого вбивства. Добова пропозиція винагороди за твою голову не була жартом. Це була серйозна спроба тебе прикінчити. Він хотів тебе вбити, щоб Абдулла страждав, і він збирається вбити Абдуллу.
— Розумію, Тауреже. І дякую. Де я можу його знайти?
Він знову зареготався. Я сподівався, він пояснить, що тут такого смішного. Я сидів у арці, поміж нескінченної кількості арок, і був настільки обкурений, що ноги здавалися ватними.