— На світі є лише два типи людей,— мовив Таурег, уперше щиро усміхаючись,— ті, хто використовує, і ті, кого використовують.
Я думав, що існує багато різновидів людей, і точно більше двох, але Таурег мав розповідати про щось інше, а саме про причину, з якої він запросив мене до себе додому.
— Гадаю, що ця інформація буде мені чогось коштувати,— сказав я.
— Я справді хочу отримати навзамін послугу,— підтвердив він.— Але вважаю, що ти будеш не проти.
— Наскільки не проти?
— Я хочу всі наявні дані, які в тебе є на Ранджита Чудрі, й усі майбутні теж.
— Навіщо?
— Я хочу посадити його у в’язницю раніше за інших.
— У свою в’язницю?
— Так, тут неподалік є одне місце.
Доля інколи дарує тобі пригорщу піску й обіцяє, що коли його досить міцно стиснути, то він перетвориться на золото.
— Знаєш, Тауреже,— вирішив я, готуючи свої ватні ноги до вставання,— дякую за пропозицію, але я знайду ірландця і Ранджита самотужки.
— Стривай,— сказав Таурег.— Пробач. Це була остання перевірка. Обіцяю. Я закінчив. Хочеш почути результати твоєї перевірки на сьогодні?
— Я вже казав тобі, що прийшов сюди не для того, щоб ставати твоєю жертвою.
— Звісно,— розсміявся він, тягнучи мене знову сісти.— Прошу, зостанься і випий іще одну порцію гарячого чаю, перш ніж підеш.
Кузени та племінники прибрали тарілки і принесли нового самовара з гарячим чаєм.
— Ти мусиш мене пробачити,— наполягав Таурег.— Якщо ж ні, то я на цілий рік порину в аналіз.
Він аж зареготався.
— Ні, серйозно. Ти мусиш мене пробачити,— щиро повторив він.
— Пробачаю,— сказав я.
— Я не почуваюся пробаченим,— видав він.— Ти справді мене пробачаєш?
— Ну ж бо, Тауреже, та хто я в біса такий, щоб когось пробачити?
— Приймається,— вирішив він.— І дякую. Якщо в чисто комерційному сенсі, без жодних перевірок, я б не проти заплатити тобі значну суму за... особисте інтерв’ю з Ранджитом Чудрі.
— Хай як привабливо це звучить...— почав я, але він мене урвав.
— Є дві родини скривджених дочок, які щедро заплатять, якщо Ранджит опиниться в моїх руках.
— Ні.
— Я розумію,— м’яко запевнив він.— І це перевірка, про яку я навіть не думав. Дякую. Я надзвичайно цим насолодився. Тримай адресу ірландця.
Він витягнув з манжета невеличкого папірця і передав його мені.
— Сьогодні ірландець перебуватиме в товаристві лише двох інших чоловіків. Він буде уразливим. Сьогодні опівночі — найкращий час для нападу.
— Дякую,— сказав я.— Але я все одно не віддам тобі Ранджита, якщо знайду його.
— Та розумію. Тобі потрібна допомога для викрадення ірландця?
— Я не хочу його викрадати, а просто змусити переглянути свої погляди.
— О, розумію. Ну, тоді нехай Бог буде з тобою, і насолодімось останнім кальяном.
— Знаєш, мені справді вже час.
— Ну прошу! Залитися ще на одну трубку.
Кузени та племінники поміняли кальян і, за їхніми словами, наповнили його гімалайською водою, а потім додали чистого гімалайського збору.
— Я загартовував свідомість,— розповідав Таурег, відхилившись на шовкові подушки, а таця з чаєм і фініками стояла між нами,— і знущався зі свідомості. І знаєш що? Немає жодної відмінності. Це кумедно, еге ж?
— Не для пацієнтів.
Почувся його механічний сміх.
— Знаєш, де в кімнаті ховається слон, коли йдеться про психіатрію? — запитав він.
— Коефіцієнт успішності? — запропонував я.
— Ні,— сказав він.— Коефіцієнт успішності лише викриває тих, кому можливо цим допомогти, і тих, кому неможливо. Слон у кімнаті ховається в тому, що ми здатні керувати поведінкою краще, ніж розуміти її. Коли ти знаєш, як змусити когось щось робити, то починаєш замислюватися, ким насправді ми є.
— Тауреже, ти не можеш змусити нікого нічого робити. Навіть ти. Суть полягає в тому, що декого неможливо передбачити й неможливо контролювати, і мені так подобається.
— Ти це проходив,— нагадав він, сідаючи рівно.— Ти знаєш, як воно.
— Проходив що?
— Тортури,— блискаючи очима, мовив він.
— То ось для чого була ця остання порція кальяну, га?
— Ти це проходив,— повторив він.— Розкажи про свій досвід. Прошу, відкрийся мені.
— Я знаю, що люди, які здаються слабкими, насправді можуть бути сильними, і навпаки.
— Так,— погодився він.— А дозволиш мені... допитати тебе з цього приводу?
— Узагалі-то... ні,— заявив я, силкуючись підвестися.
— А бажаєш почути моє одкровення? — запитав він.— Це відсьогодні пов’яже нас.
— Узагалі-то... ні,— вирішив я, знаходячи опору, щоб зіп’ятися на ноги.
— Я обрав крамницю іграшок, бо це те, що мені справді подобається,— розповів він.— А лотерейну франшизу компанії прийняв, лише щоб переконати їх у своїй вірності. Я з самого початку хотів мати цю крамницю іграшок, а злочинна діяльність — це лише прикриття.
— Гаразд...
— І мене звати Мустафа,— додав він.— Це Хадербгай вигадав ім’я Таурег. Він сказав, що це означає «покинутий Богом», і так називають блакитних людей, бо їх неможливо підкорити. Але звати мене Мустафа.
— Я...
— Ось, я зробив два зізнання, і тепер ми стали братами.
— Гаразд...
— І базуючись на сьогоднішній перевірці, я знаю, що робити, якщо ти комусь розповіси про моє ім’я.
Він глянув на годинника.
— Ой,— сказав він.— Бачу, що наш час вийшов.
Розділ 59
Дещо відбувається, коли сідаєш за кермо під кайфом, і жодна адекватна людина цього не повторить на тверезу голову. Я доїхав до Колаби з віддаленого Хара, зовсім не пам’ятаючи дороги. Якби моєю метою була власне подорож, то я її, вважай, не здійснив.
Хай що там відбувалося на шляху до Міста-Острова, я почувався звільненим від переживань і потреб. А можливо, це було тому, що я мав адресу Конкенона, тож слід було лише дочекатися півночі й навідатися туди.
Я спробував знайти Карлу. Вона не уникала мене, але й не шукала. Я дізнався, що вона інколи пізно ввечері випивала з Дідьє в «Леопольді».
Залишивши мотоцикла надворі, я зайшов усередину, сподіваючись, що моє розчарування не дуже відбилося на обличчі після, коли я побачив, як Дідьє сидить сам-один. Він подарував мені золоту посмішку, а я посміхнувся у відповідь, підходячи до друга. Трохи подумавши, я зрадів, що Карли немає: не сьогодні, не тоді, коли я саме хотів поквитатися з Конкеноном.
Дідьє підвівся для привітання, активно тиснучи мені руку.
— Я такий радий бачити тебе, Ліне,— сказав він.— Я турбувався, куди ти зник. Я так засмутився, коли після розмови з Кавітою ти пішов раніше. Мене це зачепило. Хіба ти не думав про мої почуття?
— Ти знав про Лайзу і Кавіту? — запитав я.
— Ну звісно,— пхикнув він.— Дідьє знає все. Навіщо взагалі Дідьє, якщо він не знає кожного скандального нюансу?
— Не певен, що розумію твоє запитання. Ліпше відповідай на моє.
— Я... я знав, Ліне. Першою думкою після того, як Лайза мене надурила, було перевірити, чи вона не з Кавітою. Я перевірив, але тієї ночі Кавіта була на іншій вечірці, десь у цьому районі.
— Чому ти не розповів мені? Чому мені не розповіла вона?
— Офіціанте! — гукнув Дідьє.
— Ти уникаєш запитання, Дідьє.
— Ти поставив відразу два запитання, Ліне. Офіціанте!
— І досі уникаєш, Дідьє.