— Справді?
— Я завжди ставлю на єврея.
— Скільки? — запитав Олег, і посмішка пустотливо запалила його очі.
— Усе, що є.
— А це скільки конкретно?
— Десь три тисячі,— порахував я подумки.
— Американських?
— Я не розраховуюся рублями, Олеже. Цигарка майже дотліла. Ти згоден?
— Так,— сказав він, пропонуючи руку.
Я відпустив ножа, потиснув йому руку і знову вхопився за свою зброю. Олег махнув офіціантові. Дідьє майже закінчив палити. Офіціант спантеличено зиркнув повз Олега на мене.
Він був схвильований. Велетень продовжував чекати на Дідьє між столиками. Робота припинилась. Офіціант на ім’я Саїд не розумів, що відбувається. Я кивнув, і він підбіг до нас, не відводячи погляду від кремезного росіянина.
— Я б випив охолодженого пива, будь ласка,— замовив Олег.— І тарілку вашої домашньої смаженої картоплі.
Саїд, кілька разів кліпнувши, глянув на мене.
— Усе гаразд, Саїде,— заспокоїв я.— Я теж не знаю, що тут відбувається.
— А,— полегшено зітхнув Саїд.— Я негайно принесу пива й картоплі.
Він пострибав геть, розмахуючи руками та крутячи головою.
— Усе гаразд,— перейшов на хінді він.— Ніхто не знає, що відбувається.
Офіціанти розслабилися, споглядаючи за останніми секундами цигарки Дідьє.
— До речі, сподіваюся, що твій друг переможе,— зізнався Олег.— Хоч, на жаль, маю сумніви.
Дідьє загасив цигарку.
— Ти сподіваєшся на перемогу мого хлопця?
— Черт, да,— сказав Олег.
— Що це означає?
— Це означає з російської — «дідько, так».
— Добренько.
— Черт, да. Я б віддав три тисячі зелених, аби побачити, як віддубасять нетерпиму сраку цього ідіота, якби я був таким.
— Але ти не такий.
— Ну, дивися, ти з ним щойно познайомився, а я тижнями працюю з цим мудаком. Але не можу змусити себе йому всипати. Навіть йому. Я кілька разів був з тамтого боку, і не дуже все це мені сподобалось.
— Ага.
— Таким чином, якщо твій хлопець переможе, це неначе я з ним сам розплачуся за все, але буду вільний від кармічного боргу.
Дідьє повільно підвівся і відійшов від столу.
— Потому як розрахуєшся,— мовив я,— нам потрібно поговорити, Олеже.
Дідьє струснув попіл зі свого пом’ятого чорного вельветового піджака і підняв комірця. Глибоко запхавши руки в кишені того піджака, він підійшов до великого росіянина.
Я все тримався за свого ножа. Якби Олег вирішив втрутитися, то я б міг підрізати його ще до того, як він встиг би підвестися з-за столу. Але Олег заклав руки за голову, відхилився назад і спостерігав за шоу.
Дідьє зупинився за півтора кроку від здорованя, а потім високо підстрибнув, мов зробив балетний пірует, досі тримаючи руки в кишенях. На піку стрибка він широко розставив руки й опустився дугою, буцнувши росіянина колінами в груди, а пістолетом — у маківку.
Дідьє, мов танцюючи, відійшов від здоровила, знову заклавши руки в кишені. Росіянин спочатку знетямлено впав навколішки, розмахуючи руками, а потім гримнувся долілиць на підлогу. Ніс прийняв перший удар.
— Плати, Олеже,— сказав я, поки Дідьє попрямував до шинкваса, аби владнати все з власниками.
— Ого,— здивувався той.— Здоровило — відомий російський боєць голіруч, без правил.
— Твій боєць голіруч тільки-но отримав прочуханки завдяки балету й хорошому пістолету.
Олег витягнув з кишені пакунок, зняв кілька верхніх шарів зелені й запхнув гроші назад у кишеню.
— Олеже, а ти — потаємний.
— Узагалі-то, я безробітний.
Той факт, що Скорпіон Джордж найняв російських охоронців і «Леопольд» заполонили росіяни, не міг бути випадковістю.
— Дай-но здогадаюся,— припустив я.— Ти охороняв пентгауз у «Магеші»?
— Саме так. Він звільнив сьогодні нас, сволота.
— Так сталося, що він — мій друг, навіть якщо й та ще сволота.
— Пробач,— сказав він.— Якщо ви знайомі, то ти знаєш, який він жадібний. Він рахував кожну хвилину нашої роботи, а як прощальний поцілунок за охорону життя роздав по двісті баксів. Кумедно, еге ж?
— У тебе там більше, ніж дві сотні зелених.
— У готелі проводиться гра в покер. Нею керує один тип — Близнюк.
— Ага.
— Так. Мені посміхнулась удача, і вдалося зірвати куш.
Олег, золотий хлопчик, зірвав куш. З усіх ігор у покер у всьому світі він вліз у мою.
Саїд, радісно всміхаючись, приніс напої та їжу.
— Пан Дідьє був неймовірний,— прошепотів мені Саїд.— Ми кілька років не бачили від нього таких танців! Він вирубав того здорованя лише одним ударом.
— І куди ж ви тепер витанцюєте цього здорованя, Саїде? — запитав я.
— На вулицю,— відповів той, витираючи зі столу воду і пропонуючи Олегу приправи.
Олег вказав на мене картопляною соломкою, перед тим зануреною в томатний соус.
— Ти не проти, якщо я поїм? — ввічливо запитав він.— Обожнюю домашню смажену картоплю.
— Олеже, твого друга виволікають на вулицю.
— То це так чи ні?
— Я зараз повернуся,— зітхнув я, а він почав їсти.
Я знав, як це працює. Тіло великого росіянина виволочуть на вулицю біля «Леопольда» і залишать за дванадцять дюймів від законної межі. Тож він опиниться у торговельній зоні.
Власники торговельних яток побачать це і виштовхають його зі своєї зони у канаву, за дванадцять дюймів від їхніх придорожніх крамниць.
Так він опиниться в комерційній зоні таксистів, а з часом його тіло буде на трасі, де його підбере «швидка допомога», якщо доти не переїде автобус.
Я вже бував на його місці — безтямним м’ясом, залишеним на милість світу. Я прикликав знайомого вуличного торговця і заплатив, щоб той запхав росіянина у таксі й завіз у лікарню.
Дідьє ще й досі приймав похвали і гарно розплачувався за втручання в роботу «Леопольда». Я повернувся до столика, виглядаючи третього росіянина: то були шалені роки, тож з власного досвіду я знав, що цілком доцільно розглядати можливість присутності третього росіянина.
— А третій є? — сідаючи, поцікавивсь я в Олега.
Витерши рота серветкою, він обернувся до мене, чесно дивлячись мені в очі.
— Якби був ще й третій росіянин,— мовив він,— то мене б тут не було. Усі бояться росіян. Навіть росіяни бояться своїх. Я ж росіянин. Можеш мені повірити.
— Чому Скорпіон тебе звільнив?
— Слухай. Він твій друг...
— Він ще й навіжений. Розповідай.
— Ну, він мов з’їхав з котушок після прокляття, яке наклав на нього якийсь святий. Я би просто вбив людину, яка посміла мене проклясти, або змусив забрати свої прокльони назад. Але ж я росіянин, а ми бачимо речі в іншому світлі.
— То що сталося?
— Мій колишній бос — твій друг — найняв дегустаторів.
— Дегустаторів?
— А ти зустрічав колись дегустатора?
— Ні, Олеже, але ти зустрічав.
— Індійські хлопчики. Гарні дітлахи. Вони куштують його їжу, аби пересвідчитись у тому, що вона не отруєна.
Я знав, що в орлиному гнізді Скорпіона справи йдуть поганенько. Близнюк уже звертався до мене. Я несерйозно сприйняв Скорпіонову одержимість прокляттям. Якщо Олег каже правду, то Скорпіон вскочив у халепу. Він був хорошою людиною в поганій ситуації, а саме тоді й мають втручатися друзі.
Але в моїй кишені була адреса Конкенона, а в «Леопольді» потрібно було згаяти час, чекаючи до півночі, тож я забув про горе-товариша.
— То ти сам пішов, чи звільнили?
— Я заявив, що не дозволю дітлахам куштувати його їжу,— розповів він.— І запропонував робити це самому. Я завжди голодний. Але він погано сприйняв критику. Він звільнив нас обох.