Розділ 64
Відтоді два тижні я не бачив Олега. Він на деякий час знайшов новий диван, а Діви знайшли собі нову іграшку. Наступного дня після його зникнення я взяв таксі й забрав побитого мотоцикла, якого він залишив на узбіччі. Я довго розмовляв з мотоциклом, переконуючи його, що навіть якщо моє серце належить іншому транспортному засобу, я усе одно захищатиму його в майбутньому, особливо від російських письменників. Він довіз мене додому без пригод, а двигун усю дорогу наспівував свою пісню: сміливий мотоцикл, не готовий до смерті.
Я займався об’їздами від ранку до ночі, допомагав хорошим людям з їхніми позиками і збирав гроші у непорядних боржників, обмінювався смішними жартами та ще смішнішими обрізами, час до часу ляскав нахабних міняйл по вухах і ставав навколішки для молитви, залишав пожертви у церквах і храмах, щоб мене благословили з неба, давав хабарі копам і солдатам компанії, щоб мене благословили з землі, годував бідняків біля мечетей, виганяв нахабного сутенера зі своєї зони, а ще посів третє місце у змаганнях з метання ножів, на яке пішов, аби дізнатися, хто кидає їх краще за мене: це завжди корисно знати. Так чи так, золоті дні перетворилися на посріблені ночі.
За кілька тижнів після Олегового дезертирства я саме повертав до «Леопольда», уявляючи тамтешнє вегетаріанське рисове карі й помираючи від голоду, як на трасу вилетів чоловік, зупинивши мене посеред дороги. Це був Стюарт Вінсон.
— Ліне! — волав він.— Я скрізь тебе шукав. Запаркуй уже цього клятого торохтливого мотоцикла, друже.
— Пригальмуй, Вінсоне,— сказав я, заспокійливо поплескавши по паливному баку.— Добирай слова, чоловіче.
Він кліпнув на мене, а потім на мотоцикла.
— Що?
— Угамуйся, чоловіче. Ти створив затор посеред дороги.
Транспорту доводилося нас об’їжджати, а відділок Колаби був не дуже далеко.
— Це серйозно, Ліне! Прошу, зустрінься зі мною в «Леопольді». Я зараз саме туди йду.
Він рвонув крізь потік транспорту до «Леопольда», а я, порушуючи правила, розвернувся, розганяючи автівки, а потім, так само порушуючи правила, припаркувався.
Я зайшов, коли Вінсон канючив у Солоденького столик. За столиком Дідьє була лише табличка «Зарезервовано». Я вручив цю табличку Солоденькому і присів. Вінсон приєднався.
Він мав паскудний вигляд. Його здорове обличчя серфінгіста змарніло відтоді, коли ми востаннє бачилися, а на високих вилицях залягли темні кола замість оптимізму.
— Ситуація вимагає пива,— звернувся до Солоденького я.
— Ви що — гадаєте, тут немає інших відвідувачів? — запитав сам себе Солоденький, повертаючись на кухню.
— Ти все скажеш до чи після пива? — поцікавивсь я.
Мені це здалося обґрунтованим запитанням. Зі мною бувало і так, і так, і я знаю, що це мов одна й та сама історія, але розказана різними маніяками.
— Вона зникла,— заявив він.
— Гаразд, тоді до пива. Ти маєш на увазі Ранвей?
— Так.
— Зникла... як?
— От щойно вона була тут, а от її вже немає. Я скрізь її шукав. Не знаю. Що робити? Я типу сподівався, що вона зв’язувалася з тобою.
— Я її не бачив,— розповів я.— І не уявляю, де вона може бути. Коли це сталося?
— Три дні тому. Я скрізь її шукав, але...
— Три дні? Що за біс, чоловіче? Чому ти не повідомив мене раніше?
— Ти — моя остання надія,— мовив він.— Я вже спробував усе інше.
Остання надія, остання людина, яка може тобі допомогти. Я ніколи так про себе не думав. Коли хтось потребував допомоги, мене завжди просили першим.
Принесли пиво. Вінсон мерщій його вихлептав, але це не допомогло.
— О Господи! Де ж вона? — голосив він.
— Слухай, Вінсоне, ти можеш попросити допомоги в Навіна. Це його робота — знаходити втрачене кохання.
— А ти можеш зателефонувати йому від мого імені?
— Я не користуюся телефоном,— нагадав я.— Але можу відвезти тебе до нього, якщо хочеш.
— Прошу,— благав він.— Будь-що. Я так хвилююсь за неї!
Ми зібралися йти, а моє пиво так і залишилося неторкане. Я зоставив Солоденькому чайові. Вони виявилися недосить солодкими.
— Іди до біса, Шантараме,— обурився він, повертаючи на стіл табличку «Зарезервовано».— Хто питиме твоє пиво? Скажи-но мені?
Я доправив Вінсона з його втраченим коханням до «Бюро втраченого кохання», яке працювало через двоє дверей від моїх, і залишив хлопця з Навіном.
Наші стосунки з Навіном трохи охололи. Я його якось образив, безсумнівно, але не розумів, як саме. Я привів Вінсона до офісу, бо довіряв Навіну і сподівався, що він це помітить.
Він сухо посміхнуся, коли я повертався до своєї кімнати, а потім розвернувся до Вінсона з серйозними запитаннями, і його обличчя посерйознішало.
Я з’їв бляшанку холодних смажених бобів, випив пінту молока і завершив цей прийом екстреного обіднього пайка келихом рому. Залишивши двері відчиненими, я вмостився на своєму улюбленому кріслі, оббитому вицвілою темно-синьою шкірою. Це було директорське крісло. Джасвант Синг отримав його від попереднього директора, який дістав його від якогось письменника зі збіса хорошим смаком на крісла. Я купив те крісло у Джасванта, а йому натомість поставив нове сяйливе директорське крісло.
Джасвант обожнював своє нове крісло й обвішав його вогниками. Я ж поставив старе крісло в кутку, де було видно балкон, а ще коридор, директорський стіл і сходи на шляху до нього. Там я написав одні з найкращих своїх творів.
Я саме писав дещо з найкращого, коли в двері постукав Навін.
— Є хвилинка? — запитав він.
Він був розумний, хоробрий і відданий. Він був добрий і чесний. Ідеальний син і брат. Але я писав.
— Скільки хвилинок?
— Кілька.
— Звісно,— сказав я, відкладаючи записника.— Заходь і сідай.
Він сів на дивані й роззирнувся навколо. Не було там особливо на щось дивитися.
— Ти завжди залишаєш двері відчиненими?
— Лише коли не сплю.
— Твоє помешкання...— почав він, шукаючи підказок у кімнаті, підготовленій для втечі.— Схоже на військовий табір, якщо розумієш мене. Я гадав, тут стане тепліше, ну, знаєш, якщо ти поживеш тут довше. Але... цього не відбулося.
— Карла називає це «втікацьким шиком».
— Їй тут подобається?
— Ні. Що в тебе на думці, Навіне?
— Діва,— повідомив він, видихаючи це ім’я, опустивши голову.
— А що з нею?
— Вона запропонувала мені роботу,— розповів він, і його обличчя зморщилося від страждання.— Саме тому я був таким нервовим.
— Ну, робота — це не так уже й погано.
— Ти не розумієш. Вона призначила мені зустріч. Один з її працівників відвів мене аж на дах її будинку на Ворлі-Сіфейсі. Там у неї офіси. Я давно її не бачив. Вона... ми обоє мали справи.
Він хотів ще щось розповісти, але стиснув вуста. Я чекав, а потім підохотив його.
— Ага.
— Вона... вона вигляд мала неймовірний. Вона підрізала волосся. Зачіска справді чудова. Одягла червоне. На даху було вітряно. Я вилупився на неї. На мить я дозволив собі вірити, що вона покликала мене туди, щоб сказати...
Він схилив голову і втупився в свої руки.
— Але натомість вона покликала тебе туди, щоб запропонувати роботу.
— Так.
— З великою зарплатнею?
— Так. Насправді навіть завеликою.
— Гаразд,— мовив я.— Вона намагається захистити тебе. Вона зациклена на тобі. Ви пережили багато чого разом. Вона хвилюється, що тепер через «Бюро втраченого кохання» ти знову повертаєшся на вулицю.
— Ти справді так гадаєш?
— Я гадаю, що вона намагається так показати свою турботу про тебе. Це не погано, а навпаки, добре.