— А Назір? — запитав я Абдуллу, коли зміг протиснутись крізь скорботну юрму.— Ти бачив його всередині?
— Я зняв його тіло з хлопчика,— сказав Абдулла, і досі стоячи на коліні та плачучи.— Його більше немає. Я не зміг урятувати його тіло. Він уже був мертвий і палав, коли я забирав Тарика.
Абдулла теж уже був мертвий, і ми обоє це знали. Він пообіцяв своє життя Хадербгаю як щит для хлопчика, а той загинув. Обм’якле тіло було пошматованим прапором, накинутим на коліно Абдулли. Якщо це навіть коштуватиме Абдуллі останнього подиху, він змусить людей, які вбили Тарика і Назіра, перед смертю побачити той прапор перед очима.
— Ти впевнений, що він помер?
Абдулла поглянув на мене, і в його очах зяяли іранські пустелі.
— Гаразд, гаразд,— відступив я, занадто шокований, аби суперечити.
Назір був опорою, кам’яною опорою: чоловіком, який розповідає тобі все, як було, коли всі інші загинули.
— Він точно був мертвий, коли ти його знайшов?
— Так. Його тіло обгоріло, на спині, але його жертва зберегла обличчя і тіло Тарика. Їх застрелили, Ліне. Обох. А їхніх охоронців ніде немає.
Приголомшені плакальники відштовхнули мене вбік, щоб торкнутися поваленого короля. Я пробрався крізь натовп, який не могла стримати ніяка поліція. Люди виходили з усіх сходів і вузьких провулків. Я прорвався до головної вулиці й поліз через хитку стіну велосипедів і ручних візків, щоб знайти Раві, який стояв біля мого мотоцикла.
— Радий тебе нарешті бачити, чоловіче,— сказав він.— Мені потрібен мотоцикл. Це буде пекельна ніч.
Якщо пекло означає вогонь і лють, то він мав рацію. Обурення прориває греблю норову. Убивство в маєтку, яке поставило під загрозу ще й улюблену мечеть, випустить зграї вовків, і ми всі це знали. Чарівне місто, толерантне Місто-Острів, вже не було безпечним.
Я переживав, де Карла: чи вона в безпеці.
Я розімкнув свій ланцюг, звільнив мотоцикли, і ми газонули назад до Колаби. Раві покинув мене біля «Метро Джанкшн», щоб зустрітися зі своїми братами по зброї. Я побіг сходами готелю «Амрітсар», щоб перевірити, чи там Карла.
— Тобі потрібен душ,— зауважив Джасвант.— І чистий одяг.
Моя футболка, подерта в бійці, перетворилася на щось невідоме. Жилет обвуглився і почорнів. Голі руки вкрилися попелом і подряпинами.
— Ти її бачив?
— Вона пішла дивитися на перегони.
— Дякую.
— Пішов ти, баба,— мовив він, поки я перескакував три сходинки за раз.
Мені потрібно було знайти місце, де Карла спостерігатиме за легендарними перегонами. Я вирішив, що її спокусить найнебезпечніший виверт траси, місце, де Доля і Смерть дивитимуться разом і захоплять кошик для пікніка.
Туди було важко дістатися. Місто почали ізолювати, і мені довелося підкупити копів на чотирьох пропускних пунктах, щоб принаймні зберегти ножі.
Незгода між громадами може забрати тисячі життів будь-де в Індії, навіть у такому толерантному місті, як Бомбей. Копи добре перекрили вулиці, поки мечеть була в центрі пожежі, а індуїстів могли в цьому звинуватити.
Коли я нарешті дістався точки огляду, перегони вже розпочалися, і дорожні копи реагували на рапорти про бунт на Нал-базарі. «Натовп підходить з Донгрі»,— знову і знову звучало з поліцейських рацій на маратхі.
Я поїхав до центру соку біля Хаджі Алі. Гадав, що після перегонів Навін може святкувати чи приймати співчуття саме там, бо це було одним з небагатьох громадських місць, які ще лишилися відкритими для громадськості.
Поки я їхав, люди на вулицях бігли до індуїстського храму і мусульманської святині. Вони почули, що загорілися частини переважно мусульманського району Донгрі.
Мені довелося крутитись між ними, час до часу зупиняючись, аби пропустити нажаханих людей, які гнали просто на мене посеред дороги. Я плавно зупинився біля Хаджі Алі, залишивши свого мотоцикла подалі від довгої лінії незнайомих залізних коней, припаркованих перед входом. Я зазирнув до сокового бару і помітив Навіна, який сидів разом з Кавітою Синг.
Я озирнувся на гурт байкерів. Там була худа дівчина в масці-нікабі, червоній шкіряній куртці, білих джинсах і червоних кедах — Бенісія. Вона сиділа на своєму мотоциклі, матовому чорному вінтажному «350сс» зі зйомним кермом. На паливному баці написали фарбою слово «Ishq», яке означає «пристрасна любов».
Там стояло з десяток людей, і всі вони були одягнені в кольорову шкіру, незважаючи на спеку. Я не знав жодного з них. До мене обернулась голова. То була Карла.
Карла посміхнулась, але я не зрозумів, що казали її очі. Це було або «Так добре, що ти тут», або «Не роби дурниць». Я подолав відстань між нами і взяв її за руку.
— Карло, мені потрібно з тобою поговорити.
На мене зизили гонщики на японських мотоциклах. Я весь складався з попелу, подряпин і чорних плям.
— Що сталося? — запитала вона.
— Будинок Хадера,— розповів я.— Він знищений. Назір і Тарик загинули.
Душевна травма, справжня, змусила Карлу здригнутися, пронизала її тіло, аж голова смикнулася. Карла впала на мене й обхопила руками за пояс, і так ми повернулися до мотоцикла. Вона сіла на мотоциклі, повернувшись спиною до групи біля сокового бару.
— Ти, здається, поранений,— зауважила вона.— Усе гаразд?
— Це нічого, я...
— Ти був там, на пожежі?
— Так, я...
— Божевільний! — огризнулася вона, і ферзі аж скипіли.— Невже все й так недосить небезпечно, щоб ти не грався з вогнем? Чому я повинна докладати так багато зусиль, щоб уберегти тебе, коли ти так силкуєшся опинитись у небезпеці?
— Але я...
— Дістань мені косяка,— зажадала вона.
Ми почали смалити. Я слухав копів на посту неподалік — вони теревенили про ізоляцію всього міста як «План Б» і про те, що заколот поширився за межі Кроуфордського ринку, а ця територія була неподалік нас.
Я хотів забрати Карлу звідти. Я хотів забрати її додому, навіть брудний і все таке. Я хотів прийняти душ і відвідати її в бедуїнському шатрі.
Байкери не зводили з нас очей. Вони були накручені кавуновим соком і чиєюсь перемогою. Молодики, які жадали вразити дівчат, мовою тіла накликаючи неіснуючу кривду.
«Вогонь,— думав я.— Усе щезнуло. Повністю все. Назір, Назір, Назір, вони застрелили тебе і спалили тебе, мій брате».
— Він мертвий, хлопчик? — запитала Карла, хапаючись за мотузку подробиць і витягаючи мене з полум’я.
— Так. Я його бачив. Він був мертвий, але вогонь його не зачепив. Назір закрив його собою. Абдулла виніс тіло Тарика з будівлі, але мусив залишити Назіра всередині.
— Нехай усесвіт утішить цю молоду повернену душу,— мовила вона.
— Втішить обидві їхні душі.
— Обидві їхні душі,— повторила вона.
— Їх застрелили, Карло, а охорона кудись зникла.
— Ти певен?
На мить я подивився на неї так само, як Абдулла дивився на мене посеред палаючої вулиці, тримаючи на руках останнього з роду.
— Гаразд,— сказала вона.— Гаразд.
До нас підійшов байкер. Я обійшов мотоцикла.
— Ти в нормі, Карло? — запитав хлопчина-байкер.— Цей тип дістає тебе?
— Ні, Джеку,— люб’язно запевнив я.— А от ти дістаєш мене. Відвали.
Він був гарним малим, напевне, але це була невдала мить невдалої ночі. І на додачу я розмовляв зі своєю дівчиною.
— Хто ти в біса такий ?
— Я той, хто радить тобі відвалити, Джеку, поки ще можеш.
— Іди і присядь, Абгаю,— звернулась до нього Карла, так і стоячи спиною.
— Будь-що для тебе, Карло,— проспівав Абгай, уклоняючись, а його блискуча косуха зарипіла, неначе сходи.— Якщо знадоблюсь тобі, я буду он там.
Він почав задкувати, стріляючи в мене очима, аж доки не приєднався до своїх друзів.
— Хороший хлопчина,— мовив я.
— Вони всі хороші хлопці,— погодилася вона.— І всі вони будуть сьогодні на вечірці.