— На якій вечірці?
— Вечірці, на яку я скасувала твоє запрошення.
— Скасувала моє запрошення?
— Тебе запросили, але я скасувала це запрошення.
— Хто мене запросив, перш ніж ти це скасувала?
Вона трішки повернула голову вбік.
— Господиня, якщо хочеш знати.
— То про яку конкретно вечірку ми говоримо?
— Особливу вечірку, і віриш чи ні, мені довелося посмикати за ниточки, щоб викреслити тебе зі списку. Ти маєш бути не проти.
— Я зараз узагалі проти всього.
До нас підійшов ще один байкер, зиркаючи на мене з-за спини Карли. Він чомусь засмутився. Я підніс руку і доповнив це суворим виразом обличчя, й це його зупинило.
— Не варто.
Він відійшов.
— Заспокойся, Ліне,— попросила Карла, наблизившись на відстань поцілунку.
— Сьогодні це максимум спокою.
— Вони ж друзі. Не надто хороші друзі й не надто близькі, але корисні.
— Їдь зі мною, Карло.
— Я не можу...— почала вона.
— Можеш.
— Не можу.
— Я переміг, Ліне! — вигукнув Навін, несучись, щоб обійняти мене.— Що за перегони! Ця дівчина просто феноменальна, але я переміг. Ти це бачив?
— Чудово, Навіне,— сказав я.— Попроси своїх друзів-байкерів угамуватися.
— А, їх? — розсміявся він.— Вони запальні, але хлопці просто полюбляють їзду, друже.
— До речі про їзду,— згадала Карла,— сьогодні я в парі з Бенісією.
— Ти... що?
— Навін везе на костюмовану вечірку Кавіту, а я їду з Бенісією. Сподіваюся, тебе це не хвилює?
Мене це надзвичайно хвилювало, і хотілося підняти мотоцикли і жбурнути ними в Бога.
— А знаєш що,— вирішив Навін, спостерігаючи за мною та Карлою.— Я буду отам, коли ви зберетеся вирушати.
Він кілька кроків задкував, а потім побіг до своїх друзів.
— Якщо мені, щоб поговорити з тобою, Карло, доводиться обгоряти чи отримувати прочуханки,— мовив я, коли ми залишилися наодинці,— нам напевне потрібна буде консультація у психолога.
— Говори за себе,— мовила вона, відхиляючись подалі.— Консультації для людей, які занадто знуджені, щоб розповідати правду.
— Кумедно чути таке від того, хто знову не каже мені правди.
— Я не можу розповісти тобі всієї правди. Я гадала, ти це розумієш.
— Я нічого не розумію. Ти справді сьогодні поїдеш з цими людьми ?
Вона глянула через плече і знову обернулася до мене.
— Ця вечірка — щось зовсім інше. Ти віриш мені в тому, що я йду на цю вечірку і скасувала твоє запрошення, бо кохаю тебе?
— Я маю на увазі, що ти йдеш на вечірку, будь-яку вечірку, байдуже яку, після сьогоднішніх подій?
Карла на секунду розтулила губи, показуючи зціплені зуби. Її очі були широко розплющені. Я знав цей погляд. Він був загрозливим, стриманим: стримував те, що могло мене образити. Однак мені було байдуже.
— Ти знала їх, Карло. Ми ж говоримо про Назіра. Не знаю як ти, але зараз я хочу одного — бути з тобою.
— Це важко — те, що відбулося з хлопчиком...
— Із Назіром.
— Із Назіром. Любим Назіром.
Вона зупинилася: спогади про кремезного афганця стирали її рішучість. Ми з Карлою обоє запалили одну лампу, коли Назір відчинив двері маєтку й ми побачили обличчя з глибокими зморшками і похмурою посмішкою.
Вона зробила глибокий вдих, посміхнулася мені й узяла за руки.
— Ця вечірка надзвичайно важлива, Ліне. Вона відчинить чимало потаємних дверей і дозволить мені зачинити одні двері, які непотрібно було взагалі відчиняти.
— Які двері?
— Ще зарано. Прошу, довірся мені. Прошу. Просто повір, коли я кажу, що ця вечірка подарує мені шанс кинути все це і жити довго, не оглядаючись назад.
— Чому ця вечірка така важлива?
— Господи! Ти не даси мені спокою, правда ж? І ти мені не повіриш.
— Ти відкриваєш мені так мало, Карло. І це погана ніч. Мені прикро. Гадаю, я трохи похитнувся у своїй вірі.
Вона подивилася на мене — може, трохи розчаровано, може, просто роздивляючись розчарування на моєму обличчі.
— Гаразд,— мовила вона.— Це вечірка для фетишистів.
— І... що?
— Це перша така в Бомбеї, і багато запрошених знімуть багато вуалей.
— Наскільки багато вуалей?
— Усі, звісно,— м’яко сказала вона, тримаючи руку на моїй щоці.— Саме тому я скасувала твоє запрошення.
— Що?
— Ти подобаєшся мені таким, як є. Я кохаю тебе таким, як є. Саме це і є головним, так чи так. Я не збираюся зіпсувати це, дозволивши тобі програти у Вавилоні.
— Але ж ти йдеш.
— Я не ти, любий,— пояснила Карла.— А ти не я.
— Їдьмо зі мною, Карло.
— Я маю піти туди, Ліне,— наполягала вона.— Є речі, які необхідно завершити. Просто повір мені.
— Усе вже завершено. Ходімо зі мною.
— Мені потрібно йти,— сказала Карла, стрибнувши на землю, але я притримав її пальцями за зап’ясток, куди зазвичай вдягають браслет.
— Якщо ти ще не чула, то сурма вже заграла. Стіни впали. Це...
— Біблійне посилання,— посміхнулася вона.— Спокусливо, Шантараме. Спокусливіше навіть за вечірку, але мені вже час.
— Я не жартую. Не час для вечірок. Нині час для будування барикад і оборони. Тут почнеться хаос. Горітимуть будинки. Горітимуть вулиці. Нам необхідно зібрати припаси, перечекати, а потім знайти інше місто.
Вона глянула таким закоханим поглядом, що я неначе поплив у річці щирої прихильності, навіть не уявляючи, як покинув узбережжя.
— Це те, що робить нас одним цілим, робить нас вартими одне одного,— мовила Карла.
Я просто вимкнувся. Вона була занадто близько. Світло з розбурханого сокового бару для автомобілістів запалило неонове полум’я в її очах, і я знову палав.
— Що це означає?
— Не став на мені крапку,— прошепотіла вона.
— Але...
— Не смій ставити на мені крапку,— сказала вона.
І поцілувала мене. Вона поцілувала мене так щиро, що коли я розплющив очі, Карли вже не було.
Вона приєдналася до байкерів. Вони почали прогрівати двигуни. Карла залізла на мотоцикл Бенісії.
Іспанська гонщиця натягнула закритого шолома й опустила козирка: чорний вигин світла, де мали бути її очі. Вона серйозно сприймала свій особистий простір, а таке важко засуджувати. Але Карла сиділа на її мотоциклі, і я хотів це засудити. Бенісія нахилилася, щоб ухопитися за низько посаджені ручки керма, і Карла прихилилась до неї.
Потім випросталась і огляділась, її очі легко знайшли мене. Вона всміхнулася.
«Не став на мені крапку».
Вона пригорнулася до спини Бенісії.
Кавіта залізла на мотоцикла Навіна. Він зробив спритне коло довкруж сокового бару і під’їхав до мене.
— Чому ти не їдеш, Ліне? — запитав він, поки інші байкери газували.
«Була пожежа,— думав я.— Загинули люди. Загинув Назір. Місто частково перекрите». Але він був щасливий. Він був переможцем. Я не міг цього в нього відібрати.
— Розважайся, Навіне. Побачимося за кілька днів.
— Звісно.
Він почав газувати.
— Подумай-но, Незапрошений,— озвалася Кавіта, поки Навій готувався їхати.— Що таке жахливе є в тобі, що тебе не запросили на вечірку, Ліне?
Навін ударив по газу і ковзнув уперед, тримаючи зчеплення, а байкери це повторили.
Карла розкинула руки: Бенісія вже гуркотіла геть.
«Не став на мені крапку».
Я, обпалений, пошарпаний, побитий, засипаний попелом, лишився сам-один у перекритому місті.
«Не смій ставити на мені крапку».