— Ти бачив там когось інфікованого? — запитав Джасвант.
— Досить уже про зомбі,— сказав я, пхаючи Вінсона до своєї кімнати.— Це Рендалл.
— Привіт, Рендалле. Я — Джасвант. Як воно там?
— Поки що тихо,— розповів Рендалл.— Але я цілком підтримую тебе щодо пильнування появи зомбі. Передбачливість — це єдина мудрість, коли ситуація стосується ходячих мерців.
— Отож-бо! — підтвердив Джасвант, повертаючись до свого крісла.— Я все кажу їм. Чума. Хаос. Такі випадки, як цей. Усе саме так і починається.
— Джасванте,— озвавсь я, намагаючись тримати Вінсона вертикально і водночас відчинити двері своєї кімнати, що виявилося несподівано складно.— Мені потрібно більше припасів. Як бачиш, маю гостей.
— Навіть не сумнівайся, іноземна ти срако,— розреготався він.
Я відчинив двері й побачив у своїй кімнаті Дідьє з Олегом і Діву з Дівами — Чару й Парі.
Вони всі були в костюмах. Діва була в комбінезоні з леопардовим принтом, Дідьє скинув гладіаторський верх, окрім шкіряної маски, але залишив пачку і трико. Олег був римським сенатором у сандаліях і тозі з мого простирадла. Чару і Парі переодяглися кішками, припасувавши невеличкі вушка й довгі хвости. Чару була сірим персом, а Парі — чорною кішечкою.
— Ліне! — зрадів Дідьє, сидячи біля Діви на матраці посеред дерев’яної підлоги.— Ми, як ведеться, запізнювались на вечірку, і нас на блокпості зупинила поліція; ми так нікуди й не потрапили, тож повернулися сюди, якраз коли все місто поринуло в ізоляцію.
— Привіт, Ліне,— сказала Діва.— Ти не проти, що ми тут?
— Звісно ж, ні. Радий вас бачити. Це просто...
— Рендалл, міс Діво,— відрекомендувався Рендалл.— А ваше чарівне обличчя не потребує передмови.
— Ого,— пролепетали Чару й Парі.
— Привіт, я — Вінсон,— мовив Вінсон,— і знайшов свою дівчину. Вона в ашрамі.
— Ого,— пролепетали Чару й Парі.
— Вона в ашрамі,— розповідав Вінсон, потискаючи руку Парі.
— А вона що — одержима? — поцікавилася Парі.
— Чи помирає від невиліковної недуги? — докинула Чару.
— Що? — перепитав Вінсон, хитаючись і пробуючи сфокусуватися на них.— Знаєте, мені дійсно треба відлити.
Я провів його до вбиральні й зачинив двері.
— У тебе пошарпаний вигляд, Шантараме,— помітила Діва, піднімаючись і розкидаючи руки.— Обійми мене, яар.
Вона обійняла мене, а потім знову присіла біля Дідьє на матраці. Я глянув на той матрац. Він здавався знайомим. Я спрямував погляд крізь двері спальні на своє ліжко. Матраца на ньому не було. Голе дерев’яне ліжко перетворилося на труну. Мій матрац лежав на підлозі.
— Сподіваюся, ти не проти, Ліне,— звернувся Дідьє, попиваючи мої порції для зомбі.— Коли ми вже застрягли тут і на біс його знає скільки, то перенести матрац сюди здалося найкращим варіантом.
— Джасванте! — гукнув я менеджеру.— У мене більше гостей. Візьму все, що маєш!
— Це не так робиться, баба,— озвався він.— Ти це знаєш.
— Джасванте, це буде або так, або я пришлю на переговори Дідьє.
— Вибачення прийняті,— сказав він.— Усе твоє.
Він приніс до кімнати картонні коробки та ящики з пивом. Повернувся з пляшкою гасу і плиткою на дві конфорки.
Він відсунув мої газети і нотатки вбік і встановив плитку, підпалив її запальничкою-пістолетом на батарейках. Перевірив тиск газу, вмикаючи його на максимум і мінімум, неначе випускаючи світлячків з пляшки.
— Ого,— одностайно мовили Чару й Парі.
Джасвант уклонився.
— Усі ресторани зачинені,— розповів він,— і немає виносу, доставок — нічого крім того, що приготуєте власноруч. Триватиме все це невідомо скільки.
— Нам потрібно буде більше травички,— попросив я, стоячи в дверях спальні.
— Це можна організувати, але за додаткову оплату, враховуючи цей карантин.
— Я візьму все.
— Ну от, знову. Хіба ти нічого не вивчив? Ти — загроза для чесного бізнесу.
— Дідьє!
— Вибачення прийнято. Я принесу шмаль пізніше. Вона в тунелі.
— У тунелі?
— Так.
— Під готелем є тунель?
— Звісно, там є тунель. Саме тому я придбав готель. Сикхи виживають у Третій світовій війні, пам’ятаєш?
— Я можу туди спуститися?
Він зіщулив очі.
— Боюся... що стільки ти заплатити не зможеш,— мовив він.
— Пішов ти, Джасванте.
— Хіба тільки...
— Пішов ти, Джасванте.
— Хіба тільки,— наполягав він,— сюди прорвуться зомбі, й це буде єдиний вихід. Якби я мав того бластера, то ми б качались як сир у маслі.
— Годі уже про зомбі.
— Ти взагалі не маєш почуття гумору,— похнюпився він, повертаючись до свого столу.— Плитка здається в оренду. Оплату я включу до твого рахунку.
Я оглянув барикаду, думаючи про Карлу й очікуючи на нові пошуки, й озирнувся на людей у кімнаті.
Олег нишпорив по коробках. Він виймав звідти якісь каструлі та сковорідки.
— Дуже корисно,— сказав він.
— Якби ж ми тільки врятували слугу,— засмутилась Парі.
Діва не втрималася, регочучи так голосно, що підтягнула коліна до грудей і скрутилась у тугий сміхотливий клубочок.
— Немає потреби у прислузі,— посміхнувся Олег.— Ви коли-небудь куштували російську їжу? Ви збожеволієте від неї, обіцяю.
— Ого,— проспівали Чару й Парі.
Олег відіслав футболки до Москви, по одній кожній несхожій близнючці, й за правилами Дідьє міг знову набувати аромату, поки чекав на реакцію Ірини, його феромонової паломниці.
Він подобався Дівам. Він усім подобався. Дідько, він і мені подобався. Але я міг думати лише про Карлу, яка була десь там — сиділа в якійсь будівлі, не маючи іншого захисту, крім як покладатися на саму себе.
— Я можу допомогти з їжею? — втрутився Вінсон, п’яно човгаючи з ванни.
— Недоцільно, пане Вінсон,— заспівав Рендалл.— Підозрюю, що кулінарні навички пана Олега — це видовищний вид спорту, а не кривавий.
— А хто це такий? — запитала Діва, прихиляючись до Дідьє на матраці.
— Він — Рендалл,— розповів Дідьє.— Я вже казав тобі про нього. Він — таємниця, роз’яснена дотепними фразами.
— Я — Рендалл, міс Діво,— мовив Рендалл.— І маю за честь знову познайомитися.
— Прошу, іди і посидь з нами, Рендалле,— запросила Діва, погладжуючи ліжко.
— Міс Діво, можу я шанобливо попросити, щоб до мене приєднався пан Вінсон? Він, здається, залишився під моєю опікою, і гадаю, йому варто трохи прилягти.
— Ну звісно,— сказала Діва, погладжуючи матраца.— Влаштовуйся, Вінсоне.
— Велике спасибі,— белькотів Вінсон, поки Рендалл укладав його на моєму матраці та підклав під голову одну з моїх подушок.— Моя дівчина в ашрамі, ти ж знаєш. Тож боюся, що трохи перенапружився сьогодні, та й учора вночі теж, бо вона в ашрамі, і знаєш, це приблизно означає, що її хлопцем став Бог, якось так, то як з цим можна боротись? Як хто-небудь може змагатися з Богом? І, типу, якщо Він такий могутній, то чому не знайде собі власну дівчину? Це мене просто причавило. Цілковито.
— Це добряче тебе зачепило, зайчику,— помітила Діва.
— Це всіх добряче зачепило, якщо пробачите моє втручання, міс Діво,— сказав Рендалл.— Тут потрібно боротись або втікати від почуттів.
Діва перехилилася через Дідьє, щоб узяти Рендалла за руку.
— Якщо я запропоную вдвічі збільшити ставку Карли, ти перейдеш на інший корабель, Рендалле?
— Робота на міс Карлу — безцінна,— посміхнувся Рендалл.— Це привілей, тож з усією повагою, я залишуся на борту і допомагатиму міс Карлі гребти на шлюпці, якщо доведеться.
Діва оцінила хлопця, роздивляючись його посмішку.
— Ми познайомимося набагато краще,— мовила вона,— якщо залишимося замкнені тут усю ніч.