Він газонув, блимнув дальніми фарами і посигналив. Щурі навіть не ворухнулися.
— Є якісь ідеї? — запитав він.
— Ти можеш постріляти в повітря, щоб їх розігнати. Копи чинять так з людьми, коли ті перегороджують дорогу.
— Не варіант,— сказав Домінік.
Худоребрий вуличний пес почав наближатися до нас, тремтячи, його тоненькі ноги дригалися на бігу. Індійські вуличні собаки жили тут тисячі років, і цей точно знав свій район. Він зупинився і почав якось складно гарчати і гавкати, неначе щось розповідаючи.
Щурі заметушилися, продріботіли геть, як густий сірий кожух, шукаючи іншого скупчення сміття. Собака почав на нас гавкати.
«Забирайтеся геть»,— начебто погрожував він.
Ми поїхали далі.
— Гарний собака,— озирнувся Домінік.
— Так, добре, що в нього не було друзів неподалік. В Індії від сказу щорічно гине тридцять п’ять тисяч осіб.
— Ти справді бачиш усе в негативному світлі,— зауважив він, повертаючи мотоцикла до Ворлі-Нака.
— Я бачу все з точки зору виживання, Домініку.
— Ти маєш впустити в серце Ісуса.
— Ісус уже й так у кожному серці, брате.
— Ти серйозно?
— Звісно. Я обожнюю його. А хтось хіба ні?
— Багато людей,— розсміявся він.— Дехто навіть ненавидить Ісуса.
— Ні. Блискучий розум, любляче серце, значна спокута: Ісус був неабиким. Вони можуть недолюблювати деяких християн, але ніхто не ненавидить Ісуса.
— Сподіваймося, що сьогодні вночі Його ніхто не зненавидить,— мовив Домінік, роззираючись навколо.
Ми досягай Ворлі-Нака — перехрестя на п’ять смуг під яскравими ліхтарями, з футбольним полем простору навколо єдиного копа, який був на патрулюванні.
Домінік під’їхав до нього і вимкнув двигун.
— Ти один, Магане? — звернувся на маратхі він.
— Так, сер. Але не зараз, сер. Бо ви приїхали сюди, сер. Хто цей білий тип?
— Він перекладач. Волонтер.
— Волонтер?
Маган мене огледів, ретельно стежачи, щоб я не робив жодних непотрібних рухів, бо лише безумець добровільно вийде на вулицю.
— Волонтер? Він що — божевільний?
— Та рапортуй уже в біса, Магане,— гаркнув Домінік.
— Сер! Усе спокійно, сер, відколи почалася моя зміна о...
Долинув подвійний глухий удар: доверху набита вантажівка досягла «лежачого поліцейського». Ми обернулись і побачили, як вона наближається зі сходу.
Величезна вантажівка мала дерев’яний кузов з бортами, що сягали по груди людям, які туди напхалися. Коли вантажівка проїжджала під ліхтарями, то помаранчеві прапори здавалися спалахами жовтогарячого світла.
Вантажівка подолала другого «лежачого поліцейського»; співаючі люди в кузові підстрибували вгору-вниз, коли колеса наїжджали на перешкоду, і від передніх до задніх, притиснутих до заднього борту, прокотилося дві хвилі.
«Рам! Рам!» — так вони співали.
Позаду нас почувся гудок, і ми розвернулися, щоб побачити іншу вантажівку, яка їхала з заходу. На ній маяли зелені прапори.
«Аллагуакбар!» — чулося звідти.
Ми всі обернулися на помаранчеву вантажівку, а потім на зелену. Було ясно, що автомобілі проминуть одне одного дуже близько — в тому місці, де ми стояли посеред дороги.
— Ну добре,— спокійно сказав Домінік, ставлячи мотоцикла на бокову опору.— Радуйся, Маріє.
— Нараяні,— пробубнів Маган, також молячись жіночому божеству.
Я стояв разом з копами. Ми вертіли голови праворуч і ліворуч, стежачи за просуванням вантажівок, які скидали швидкість і вже ледве повзли.
Маган — коп, який самотужки наглядав за широким перехрестям, мав при собі поліцейську рацію і бамбукового кийка. Я зиркнув на нього і піймав його погляд.
— Усе гаразд,— заспокоював він.— Не хвилюйтеся. Сер тут не сам, а з нами.
— А ми разом із сером,— на маратхі відповів я.
— Правда! — на маратхі мовив Маган.— Вам до вподоби місцевий алкоголь?
— Він нікому не до вподоби,— розсміявсь я, а він приєднався.
Водії вирішили перевірити свою вправність, проїжджаючи одне одного якомога ближче. Підручні в кабіні поховали бокові дзеркала і попіднімали прапори вгору. Інші перехилялися через борти, вигукуючи інструкції водіям і гатячи по дерев’яних дошках.
Вантажівки — слони на черепахах — повзли, неначе ті черепахи назустріч одна одній, так близько, що рятувала тільки віра. Неподалік нас ці вантажівки призупинилися, співаки біля співаків. У кожному кузові було приблизно по сто скандуючих чоловіків, їхня віра була шалена. Їхній піт освячував їх. На кілька куплетів їхні співи розгортались і зливались, слова перегукувалися зі словами, а потім помаранчеві вихваляли зелених, а зелені вихваляли помаранчевих, оспівуючи одного Бога.
Я стояв напружено, готуючись до будь-чого, але у вантажівках не було злості. Молоді студенти дивилися лише на своїх братів і на Бога, без упину читаючи молитви.
Вони були на завданні. Пожежні загони не могли доїхати на пожежі в індуїстських і мусульманських районах через натовпи людей. Молодь у вантажівках була громадськими свідками, які ризикували власними життями, щоб загроза не заважала світським органам влади виконувати свою роботу.
Їхня місія була священна — рятувати громади, і тому поза провокаціями. Вантажівки потихеньку роз’їхалися, не зупиняючи шалених співів, але без жодного злого погляду.
Коли вантажівки роз’їхалися, продовжуючи співати, я побачив її — Карлу. Вона стояла сама в дальньому кінці дорожньої розв’язки. Під’їхала на одній з вантажівок.
Вона була одягнена у чорні джинси, чорну блузку без рукавів і тоненький червоний плащ з каптуром, що ховав її чорне волосся, її дорожня сумка висіла на плечі. Її високі черевики були прив’язані до сумки. Вона стояла босоніж.
Я помітив, як вона махала вантажівці з зеленими прапорами, а потім побіг до неї.
— Я така рада тебе бачити! — сказала вона, коли ми обійнялися.— Гадала, що це забере цілу вічність.
— Що саме забере цілу вічність? — здивувавсь я, тримаючи її близько.
— Твої пошуки,— уточнила Карла, поки вуличні ліхтарі освітили зелених ферзів.— Я думала, що ти застряг десь із сумнівними суб’єктами. І збиралась тебе рятувати.
— Це кумедно. Я гадав, що якраз ти застрягла десь із сумнівними суб’єктами, і саме збирався рятувати тебе. Поцілуй мене.
Вона мене поцілувала і відхилилася, знову поглинаючи поглядом.
— Ти тренувався?
— Усе в житті — це тренування, Карло.
— Іди до біса, Шантараме. Використовувати проти мене мої ж рядки! Ганьба.
— Це не єдине, що я б хотів проти тебе використати.
— Ловлю тебе на слові,— розсміялася вона.
— Не зовсім. Не знаю, які в тебе плани і що саме збираєшся ти робити, але доки все в місті не заспокоїться, прошу, поїхали зі мною, Карло. Лише, ну, знаєш, щоб ти переконалась у моїй безпеці.
Вона знову зареготалася.
— Переконав. Показуй шлях.
— Ходімо, познайомлю з Домініком. Він друг і допомагає мені.
— Де твій мотоцикл?
— Місто повністю перекрите,— нагадав я.— Я об’єднався з Домініком. Це єдиний варіант пересуватися містом і продовжувати твої пошуки.
— Ти справді їздив позаду дорожнього копа?
Вона глянула через порожнє поле світла на Магана і Домініка.
— Він ще й стане нашим таксі додому,— повідомив я,— якщо ти не проти їхати втрьох.
— Тільки якщо я посередині,— вирішила вона, беручи мене за руку.
— Як ти змогла потрапити на ту вантажівку?
Вона зупинилася посеред безлюдної дорожньої розв’язки, поки ми не дійшли до Домініка. Схопила комірці мого жилета і потягнула мене для ще одного поцілунку.