— Карло, ти просиш забагато,— благав Тадж.
— Я хочу побачити цю виставку,— наполягала Карла.— Це був наш із Лайзою останній проект.
— І я б радо подарував її тобі,— стогнав Тадж.— Але це просто неможливо.
— То де роботи? — запитала Карла.
— Я ж казав. Ще й досі на складі.
— Надішли їх у галерею «Джеганґір»,— звеліла вона.
— Усю виставку? — вражено вичавив він.— Там є кілька справді неймовірних картин, Карло, і якщо їх виставити на ринок, у правильному світлі, по одній...
— Надішли їх у галерею «Джеганґір»,— повторила вона.— Там працівники чесні, вони проведуть цю виставку і заслуговують на це більше, ніж ти.
— Але, Карло,— молив він.
— Гадаю, ми тут закінчили,— звернулася вона до мене, підводячись.
Рослявий Тадж випростався, перегороджуючи їй шлях.
— Карло, прошу, обдумай усе ще раз,— мовив він і схопив її за руку.
Я відштовхнув його геть.
— Не лізь, Тадже,— тихо сказав я.
— Ти робиш помилку, Карло,— запевняв він.— Ми ж починаємо добре заробляти в цій галереї.
— У мене є гроші,— нагадала Карла.— Мені потрібна повага. Я тут закінчила, Тадже. Відтепер ця галерея твоя. Будь настільки заполітизованим, наскільки бажаєш. Я йду геть. Страховка за виставку на тобі, доки не відішлеш її мені, тож переконайся, щоб з картинами нічого не трапилося дорогою до «Джеганґіру». Усього найкращого і бувай.
Ми поїхали геть, розпочинаючи один з моїх об’їздів.
— Ти ж знаєш, що він гейко, правда ж? — запитала Карла дорогою, перекинувши руку мені через плече.
— Я знаю, що хто гейко?
— Тадж.
— Тадж — гейко?
— Ти не знав, еге ж?
— Якщо люди цього не кажуть, то сам я майже ніколи не здогадуюсь.
— І ти ревнував, правда?
Я думав про це десь із кілометр.
— А ти хочеш сказати, що не здатна покласти око на гейка?
Вона думала теж про це десь із кілометр.
— Цікаве питання,— погодилася вона.— Але не на цього конкретного гейка.
— Але ж ти на два дні кудись із ним повіялася.
— У спа,— розповіла вона.— Щоб попити соку і перезарядити себе перед боєм. Тадж просто склав мені товариство, щоб обговорити деякі питання в галереї.
— А я не міг скласти тобі товариство, щоб обговорити деякі питання?
— Я ж оберігала тебе від моїх оборудок, пам’ятаєш? — прошепотіла вона мені на вухо.— І взагалі, він подобається Дідьє.
— Дідьє і скульптор?
— Тадж уже створив кілька оголених скульптур Дідьє. Вони досить непогані.
— Він створить статую Дідьє?
— Так.
— Цьому просто немає закінчення.
— О так. Я пообіцяла, що ми прийдемо на урочисте відкриття.
— Я не піду. Уже бачив відкритого Дідьє.
— Він створить Дідьє у подобі «Давида» Мікеланджело, тільки цьому буде сорок чотири роки.
— Я справді не піду.
Я натиснув на гальмо і зупинив мотоцикла біля бордюру широкого та відносно порожнього бульвару. Коли ти досить довго їздиш вулицями Міста-Острова, то доволі добре їх відчуваєш.
— Що таке? — здивувалася Карла.
— Трафік якийсь не такий,— пояснив я, озираючись.
— Що з ним не так?
— Він відсутній. Копи чомусь його стримують.
Повз нас пронісся цілий автомобільний кортеж, блискаючи вогниками — червоними, неначе свіжа кров. Пролетіла друга кавалькада, і третя. Ми спостерігали, як вони квапилися світляними смужками посеред ночі, а затим вулиця знову поринула в тишу і відновився нормальний рух транспорту.
— Вони квапляться в напрямку Бандри,— зауважив я, заводячи мотоцикла і починаючи повільно рухатись.— Копи й журналісти. Мабуть, щось серйозне.
— А тобі не байдуже? — поцікавилася вона, хапаючись за моє плече.
— Ні,— гукнув я.— Поїхали, познайомлю тебе з деким класним. Потрібно здати гроші до банку.
Тітонька Півмісяць просто перевершила себе перед Карлою. У певний момент навіть відіслала мене додому, кажучи, що наступна частина вистави буде лише для жінок.
Я повільно побуксував і поковзав геть по тій підлозі з риб’ячого жиру, опираючись імпульсові повернутися.
— Круто,— згодом казала Карла, приєднуючись до мене на ринку Колаба.— Там була справді серйозна йога. Хтось обов’язково має написати портрет цієї жінки.
— Може, хтось із твоїх молодих художників?
— Хороша ідея,— розсміялася вона.— Гадаю, ми зможемо зробити дуже цікаві речі разом, Шантараме.
— Ти це правильно кажеш.
Молода проститутка з точки на Реґал-Серклі саме поверталася додому крізь ринок, до своєї хатини в риболовецьких нетрищах. Її звали Цирцея, і була вона ще тією штучкою.
Її фішкою в разі недостатнього заробітку було нав’язувати чоловікам секс із собою, доки вони не погоджувались або доки не платили їй, аби жінка відчепилася.
— Агов, Шантараме,— почала вона.— Відтрахай мене як слід, подвійний тариф.
— Агов, Цирцеє,— відповів я, намагаючись її обійти, але вона стрімголов загородила мені дорогу, поклавши руки в боки.
— Трахай мене швидко, трахай мене довго, покидьку!
— Бувай, Цирцеє,— сказав я, знову розвертаючись, але вона, підхопила своє жовте сарі, оббігла мене, щоб зазирнути в очі.
— Трахайся або плати,— заявила вона, хапаючи мене за руку й намагаючись потертися об мене.
Карла штовхнула її в груди обіруч так, що жінка аж поточилася назад.
— Відчепися, Цирцее,— прогарчала на хінді вона, піднявши вгору кулаки.
Цирцея розправила сарі й пішла геть, уникаючи погляду Карли.
— О, то ось як це робиться,— мовив я.
— Мила дівчина,— вирішила Карла.— Після вечірки для фетишистів я зустрічала лише тих людей, яких варто додати до списку.
— Навіть не сумніваюсь. Я вже закінчив свій об’їзд. Куди далі, міс Карло?
— Тепер, кохання моє, ми сягнемо самого дна урядової годівниці.
Розділ 73
Ми поїхали на південь, до готелю «Тадж-Магал», де Карла призначила зустріч з акціонерами Ранджитового медіа-конгломерату.
Ранній вечір ще й досі відбивався золотом у очах сикхської охорони, яка зустріла Карлу в готелі. На Карлі були прозорі гумові сандалії та сірий костюм, трохи перероблений, з широкими відкритими плечима і перев’язаний плетеним конопляним поясом. Під час поїздки на моєму мотоциклі вітер стилізував її зачіску, тож вигляд вона мала чарівний.
На мені були чорні джинси, джинсовий жилет і футболка з Кітом Ричардсом, яку я виміряв у Олега, тож загалом усе годилося для бізнесової зустрічі. Але мені було байдуже: ті люди також не були одягнені відповідно до мого світу.
Зустріч проходила у приміщенні, підготовленому для нарад. Ми зайшли до манюсінького ліфта. Коли зачинилися двері, я запропонував Карлі свою флягу. Вона зробила ковток і віддала її назад, якраз коли двері відчинилися у вузький коридор, що вів до скарбниці недооціненого декадансу.
Біля панелей з червоного дерева стояли шкіряні крісла й дивани, кожен з яких коштував приблизно як авто середнього класу, й імпортували їх з далеких країн, де заради цього вирубували червоні дерева. Кришталеві келихи обпікали очі сяйливими відблисками, килими пружинили, неначе губки, дорогі парсуни дорогих бізнес-лідерів прикрашали стіни, а офіціанти в білих рукавичках терпляче виконували кожну забаганку.
У кімнаті було шестеро бізнесменів, усі гарно вдягнені й гарно збережені. Коли ми зайшли до кімнати, вони всі завмерли, витріщаючись на Карлу.
— Я надзвичайно співчуваю вашій втраті, мадам Карло,— сказав один з бізнесменів.
— Так шкода, мадам,— мовив інший.
Я глянув на Карлу. Вона роздивлялася їхні очі й обличчя. Хай що вона з них відчитала, їй воно не сподобалося.