— Вдруге це сталося, коли він сказав, що одна дівчина зі східнонімецької делегації наполягла, щоб Мехму торкнувся її довгого шовкового волосся, і йому сподобалося, тож я мала зняти гіджаб і теж показати своє волосся.
— Ну, я б, мабуть, вистрелила в неї,— усміхнулася Карла.
— Я не можу підстрелити її За таку пропозицію,— серйозно мовила Блу-Гіджаб,— Мехму — вродливий чоловік. Але я виправдано підстрелила його за таку дію.
— Куди ти поцілила? — азартно поцікавилася Карла.
— У біцепс. Чоловіки ненавидять втрачати свого великого м’яза аж на шість місяців, і це не завдає непоправної шкоди. Береш пістолет невеликого калібру, притискаєш його до внутрішнього боку біцепса, цілишся назовні й випускаєш одну кулю. Усе, що потрібно, це добра стіна з того боку, щоб зупинити кулю.
— Ти не розглядала варіант сімейного психолога? — замислилася Карла.
— Ми вже все спробували...
— Ні, я маю на увазі, чи не думала ти стати сімейним психологом? — уточнила Карла.— Гадаю, у тебе природжений талант, а в цій будівлі є один вільний офіс. Ми могли би включити це в мій бізнес.
— А що це конкретно? — спитала Блу-Гіджаб.— Якщо, звісно, я не лізу цим питанням у твій город.
— Я — партнер у компанії під назвою «Бюро втраченого кохання». Ми знаходимо втрачених коханих і возз’єднуємо їх з родинами. Інколи знаходити так само дивно, як і втрачати, тож возз’єднані кохані потребують терапії. Ти можеш підійти.
— Мені до вподоби ця ідея,— засоромилася Блу-Гіджаб.— Я шукала нове вікно, не затулене газетами. Я... дуже втомилася, і Мехму також. Коли буде безпечно повернутися, я приїду знову це обговорити, Карло, іншалла.
Я намагався бути непомітним, і це добре виходило. Їхні потаємні жіночі справи розігрувалися переді мною, а чоловікам таке не показують, ну, хіба на запрошення. Тоді вони мене не помічали, тож начебто не запросили. Карла посміхалась, але Блу-Гіджаб насупила брови, тримаючи отруєного дротика.
— Ти... е-е-е... сказала, що маєш проблеми з Анкітом? — нагадав я.
— Канал для втечі є лише для мене, оскільки план помінявся,— розповіла Блу-Гіджаб, трохи м’якшаючи і обертаючись до Карли.— Я не можу взяти його з собою. Але й не можу його просто кинути. Він добрий товариш. І хороша людина.
— Я можу знайти йому роботу на чорному ринку, якщо хочеш,— запропонував я.— З ним буде все гаразд, доки ти не повернешся.
— Його найму я,— заявила Карла.— Чоловік цілих три роки був нічним портьє у великому готелі. Такі таланти завжди пригодяться.
— Або він міг би працювати на чорному ринку зі мною,— повторив я, захищаючи свою канаву.
— Або ні,— заперечила Карла, посміхаючись мені.— За жодних обставин.
— У будь-якому разі, він з нами не пропаде,— сказав я.— Не хвилюйся.
Блу-Гіджаб засунула коштовну шпильку в довгу тонку пляшку і закрутила той смертельний шпичак всередині. Заховала це ще в одну невидиму кишеню своєї спідниці.
— Мені вже час,— мовила вона, підводячись трохи непевно.
Ми з Карлою кинулися допомогти їй, але жінка не дозволила цього, виставивши руки, як анемони.
— Зі мною все гаразд,— сказала вона,— усе добре, алгамдулілла.
Вона випросталася, розправила спідниці й пішла з нами до Джасвантового столу.
Анкіта не було видно. Джасванта за столом теж не було, він під’їдав припаси зі своєї ж заначки. Він глянув на мене, з крихтами в бороді й печивом у руках.
— Де Анкіт? — запитав його я.
— Анкіт? — зойкнув він, наче я звинуватив його в тому, що він з’їв гостя.
— Коктейльний капітан. Де він?
— А, він. Гарний хлопець. Трохи сором’язливий.
Він поринув у транс, струшуючи печиво з бороди і дивлячись на його візерунок на підлозі.
— Скільки ти випив коктейлів, Джасванте?
— Три,— відповів він, виставивши чотири пальці.
— Повісь табличку з написом «Зачинено»,— порадив я.— Ти в хімічній подорожі. Де Анкіт?
— Сюди піднявся Рендалл, випив кілька коктейлів і повів його вниз, щоб показати авто. А що?
— Де Навін? І Дідьє?
— Хто?
Я обернувся до Блу-Гіджаб і Карли.
— Я можу відвести тебе до Анкіта,— сказав я.
— Ні,— випалила вона.— Я не зможу з ним попрощатися. Забагато разів я прощалась і більше не мала можливості сказати іще щось. Є інший вихід?
— Обирай,— мовив я.— Є кілька.
— Я сам проведу леді,— озвався Джасвант, достатньо нализавшись, щоб не боятися Блу-Гіджаб.— Мені не завадить прогулянка, щоб прочистити мізки.
— Блу-Гіджаб, може, ти хочеш, щоб ми теж приєдналися? — запитала Карла.
— Ні, прошу, краще, щоб я була одна. Набагато безпечніше боротися лише за себе, алгамдулілла.
— Доки не зустрінешся зі своїм чоловіком,— нагадала Карла.— А тоді ви будете разом і, може, навіть спробуєте щось щасливіше, як, наприклад, сімейна психотерапія. У тебе є гроші?
— Є все, що необхідно, алгамдулілла,— переконувала Блу-Гіджаб.— Ще побачимося, Карло, іншалла.
— Іншалла,— всміхнулася Карла, обіймаючи її.
Блу-Гіджаб повернулася до мене, й усмішка перетворилася на похмурий погляд.
— Того дня в авто я плакала через нас із Мехму,— розповіла вона.— Але також і через тебе плакала. Мені шкода, що твоя дівчина померла, доки тебе не було поруч, а я не могла розповісти. Ти мені подобався. І досі подобаєшся. Я рада за тебе. Аллагафіз.
— Аллагафіз,— відповів я.
— Бережи себе, Джасванте, гаразд? Будь насторожі. Бо ти ж ледь на ногах тримаєшся, чоловіче.
— Без проблем,— посміхнувся у відповідь той.— Охорону гарантовано. Я приплюсую це до твого рахунку.
Коли ми залишилися наодинці, Карла сіла за столом Джасванта. Її палець навис над третім вимикачем.
— Ти не посмієш,— пригрозив я.
— Ти ж знаєш, що я ще й як посмію,— розреготалася вона, натискаючи.
З колонок покотилася бганґра, і так голосно, що аж плечі ходором ходили.
— Джасвант це почує і змусить мене платити,— гаркнув я.
— Сподіваюся,— заверещала вона у відповідь.
— Ну добре, ти сама напросилася,— вирішив я, витягуючи її з Джасвантового крісла.— Час потанцювати, Карло.
Вона вилізла з-за столу, прихилилася до мене.
— Ти ж знаєш, що погані дівчатка не танцюють,— сказала вона.— Ти не хочеш змушувати мене танцювати, Шантараме.
— А ти й не маєш танцювати,— перекрикував я музику, відступаючи від неї на кілька кроків.— Усе нормально. Усе добре. Але я танцюю, якраз отут і ти можеш приєднатися, щойно з’явиться таке бажання.
Карла посміхнулась і трохи поспостерігала за мною, але потім почала рухатись і дала собі свободу.
Її руки й ноги перетворилися на морські водорості, що колихалися «4 хвилях стегон. Вона наблизилася до мене і почала обходити в танці, рухаючись колами спокуси, а потім хвиля спокуси вдарила мене, і Карла перетворилась на чорну кішку з зеленим вогнем в очах.
Погані дівчатка таки танцюють, як і погані хлопчики.
Вона посилала мені мрійливі хвилі музики, і я думав, що однозначно маю забрати ту мелодію у Джасванта і, можливо, його акустичну систему, аж тут утанцював у поштаря, який стояв на порозі.
Карла натисла вимикача, музика припинилася, залишаючи нас із шиплячим відлунням раптової тиші.
— Лист, сер,— мовив поштар, простягаючи мені блокнот на підпис.
На вулиці ще й досі стояла темна ніч, а до світанку лишалося недовго, але це ж Індія.
— Гаразд,— сказав я.— Лист для мене, так?
— Ви — пан Шантарам, а цей лист для пана Шантарама,— терпляче повторив він.— Тож так, сер, він для вас.