— Ні, ні, дякую,— заметушився я, відходячи від столу.— Мені вже не влізе. Може, наступного разу.
— Точно, наступного разу,— заявила Анагіта.
— Звісно.
— Я тебе проведу,— запропонував Фарзад, коли я рушив до довгих портьєр, які запинали вхід до будинку. Усі присутні пішли з нами до дверей.
Я попрощався, тиснучи руки й обіймаючись, і пройшов разом з Фарзадом до вестибюля, який вів на вулицю.
Тропічний душ промочив вулицю, але важкі хмари зникли, і тепер яскраве сонце випарювало вологу на кожній дзеркальній поверхні.
Якимось чином на перший погляд вулиця здалася дивною і незнайомою, неначе чудернацький мегакосмос переходів і ніш у величезній склепінчастій залі будинку Фарзада був справжнім світом, а сяйлива паруюча вулиця поза ним — ілюзія.
— Я... ах... я сподіваюся, що моя змішана родина тебе не нажахала,— пробурмотів Фарзад.
— Зовсім ні.
— Тобі не здається, ну, знаєш, що це трохи... божевільно, на? Те, чим ми займаємось?
— Усі щось шукають. І з того, що я побачив, то вам це приносить радість.
— Так і є,— швидко погодився він.
— І яка ж божевільна людина не захоче бути радісною?
Молодий парс імпульсивно потягнувся до мене й міцно обійняв.
— Знаєш, Ліне,— мовив він після обіймів,— є ще одна річ, про яку я хотів тебе попросити.
— Ще щось, і досі?
— Так. Якщо ти коли-небудь дістанеш номер телефону тієї дівчини, вродливої дівчини з чарівністю в очах, тієї Дівії, яку ми зустріли біля поліцейського відділка того ранку, я...
— Ні.
— Ні?
— Ні.
— Справді ні?
— Ні.
— Але...
— Ні,— обережно наполіг я, посміхаючись на його спантеличення.
Він похитав головою, розвернувся і попрямував назад до будівлі-вулика, свого дому. Я обернувся обличчям до сонця і довго стояв на пропахлій дощем вулиці.
Гроші також можуть бути наркотиком, але я не переживав за Фарзадову велику родину. Вони не підсіли. Ще ні. Вони розібрали свої будинки по камінчиках, це правда, але вони замінили їх загальним простором спільного користування. Вони перевернули свої життя з ніг на голову, але то була пригода, мандрівка в собі. Вони надали сенсу мрії, якою жили. Для них це й досі було весело, і саме за це я так їх уподобав.
Я стояв там, насолоджуючись сонячним промінням, зовні спокійний, дуже спокійний, але ридаючи десь усередині. Іноді те, що ти втратив, відображене в любові інших,— це вже занадто. Занадто — побачити те, що колись мав, але втратив.
Родина, дім — незначні слова, що піднімаються, неначе атоли в землетрусах серця. Втрата, самотність — теж незначні слова, що наповнюють гіркі долини одинокості.
На острові теперішнього Лайза вислизала від мене, а згадування одного імені накладало закляття: Карла. Карла.
Безглузда річ — намагатися покохати, коли та, яку ти насправді кохаєш, яку народжений кохати, загублена десь у нетрях цього ж міста. Це відчайдушно і безглуздо — спробувати когось покохати. Кохання не пробує, кохання є миттєвим і невідворотним. Згадування імені Карли було вогнем у нутрі, й моє серце не переставало мені нагадувати про це.
Ми були вигнанцями — Карла і я, тому що нас вигнали, обох. Лайза та всі інші чудові люди, яких ми любили, або намагалися полюбити, були добровольцями, що на вітрилах пливли до міста мрій. Ми з Карлою виповзли на пісок з тих самих кораблів, які ми самі ж і потопили.
Я був зломленою істотою. Я був самотньою зломленою істотою. Може, і Карла такою була — по-своєму.
Я поглянув на приречений будинок. Окремі входи ззовні, з’єднані життя всередині. Неважливо, чи знайдуть вони той скарб, чи ні, але те чудо, те диво, та відповідь на молитву уже здійснилися.
Я знову повернувся до сонячного сяєва після шторму і приєднався до світу вигнання, що був моїм домом.
Розділ 16
Від’їхавши від будинку Фарзада, я дістався широкого розділеного бульвару, що охоплював північне узбережжя Міста-Острова. Щільні важкі дощові хмари накочувалися над головою, потьмарюючи вулицю.
На початку широкої укритої бухти я зупинився. Довгі дерев’яні човни, пофарбовані у блакитний, червоний і зелений кольори, були витягнуті на берег для огляду. Скромні хатини рибалок хилилися одна до одної, їхній поліетиленовий захист від штормового вітру кріпився до хвилястих дахів цеглою та шматками бетону.
Між дерев’яними стовпами були натягнуті сітки. Над ними трудилися чоловіки, прошелюючи котушки нейлону крізь отвори й петлі. Діти грались у піску, незважаючи на близький шторм, ганяючи одне за одним між човнами й павутиною сіток.
Після світанку ця невеличка бухта була маленькою, але важливою складовою частиною місцевої риболовецької громади. Після опівночі це була маленька, але важлива частина місцевої контрабандистської громади, яка використовувала катери для того, щоб переправляти цигарки, віскі, валюту й наркотики.
Проминаючи той пляж, я щоразу його оглядав, шукаючи знайомі обличчя й ознаки незаконної торгівлі. У мене не було для цього особистого інтересу, Фарід Посередник контролював бухту разом з її доходами й можливостями. Мене вела професійна цікавість.
Кожен з учасників чорного ринку знав про всі подібні місця в Південному Бомбеї, де квітнула злочинність, і всі ми потихеньку стежили за ними. «Ми починаємо з печер і темних місць,— одного разу сказав Дідьє,— і ми — злочинці — й досі безмежно за ними сумуємо».
Перевівши погляд на широку розділену дорогу, я помітив на її зустрічній смузі трьох мотоциклістів. То були скорпіони. Чоловік у центрі був Данда, а другий був Гануман — здоровило, який так майстерно відгамселив мене на складі.
Я зупинив мотоцикла, перемкнувшись на нейтралку, і відрегулював дзеркало заднього огляду, щоб їх бачити. Вони зупинилися перед світлофором, неподалік від мене. Дивлячись у дзеркало, я помітив, як вони почали розмовляти, потім сваритися, але врешті-решт розвернули мотоцикли й попрямували до мене. Я зітхнув і на мить понурив голову.
Я не бажав з ними битися, але це була наша територія, і мені не хотілося демонструвати їм операції компанії. І я, занадто гордий для втечі, не хотів, щоб вони погнали мене до моїх товаришів з компанії, що були за кілька вулиць звідси.
Завівши мотоцикла, я відпустив зчеплення, натиснув на газ і розвернув його у вузькому колі. Ґвалтуючи двигуна, я помчав до скорпіонів по зустрічній смузі.
Мені не було чого втрачати. Їх було троє, і якби атака не пройшла гладко, то мені все одно було б непереливки. Я й раніше таке прокручував і надавав перевагу аварії замість різанини. До того ж мій мотоцикл був зі мною до самого кінця, як і я з ним.
Їм, мабуть, було що втрачати, або там були менш надійні мотоцикли. В останній момент вони повернули вбік.
Двоє з них прогуркотіли по спіралі в різні боки, намагаючись утримати мотоцикли під контролем. Третій мотоцикліст не втримався і врізався у зсув біля стіни, обіч дороги.
Я різко загальмував, розвертаючись на півоберта, ковзаючи одним чоботом по мокрій дорозі, й поставив мотоцикла на бокову стійку, вимикаючи двигуна за допомогою перемикача.
Водій, який упав, ледь зіп’явся на ноги. То був Данда. А я не приготував засобу після гоління. Я зустрів його ударами лівою та правою, які повернули виродка назад на землю.
Інші скорпіони кинули свої мотоцикли і рвонули до мене. Мені було жаль їхнього транспорту.
Ухиляючись, гойдаючись і, де вдавалося, завдаючи ударів, я бився з двома скорпіонами на узбіччі, біля їхніх розкиданих мотоциклів. Автомобілі уповільнювали рух біля нас, але жоден не зупинився.
Оклигавши після ударів, Данда побіг до нас. Він спіткнувся об своїх друзів. Падаючи на мене, схопився за жилета, щоб устояти на ногах.
На мокрій дорозі я втратив рівновагу і полетів назад. Данда приземлився на мене, гаркаючи, неначе тварина.