Він вивертався, намагаючись мене вкусити. Я відчув дотик його вуст у себе на шиї, вологість язика, тиск голови: він напружувався, щоб дотягнутися і вп’ястися зубами мені в горлянку.
Його пальці зімкнулися на моєму жилеті мертвою хваткою. Я не міг його скинути. Інші два скорпіони штурхали мене, намагаючися влучити у проміжки між нашими тілами. Вони промазали і кілька разів ударили Данду. Він навіть не помітив.
Мені не завдали особливої шкоди, і ніхто навіть сильно не вдарив. Я відчував два ножі, що муляли спину, притискаючись до землі. У мене було правило: не діставати ножів доти, доки не впевнюся, що супротивник озброєний. Бо тоді наставало питання життя чи смерті.
Я спромігся перекотитися, ослабив захват Данди у себе на жилеті та швидко підвівся на ноги. Але ліпше було залишатися на землі. Гануман тепер опинився позаду мене. Він іззаду обхопив мене рукою за горло. Його міцна рука почала вичавлювати з мене повітря. Я був не в найкращому становищі.
Данда знову кинувся на мене, намагаючись дістатися до шиї. Він полюбляв кусатись. Я зустрічав одного такого у в’язниці. Чоловік, чия злість виливалася в кусання, і його нападники втрачали цілі шматки м’яса. Одна з його жертв вибила психу зуби, подарувавши нам спокій, і я думав повторити цю процедуру з Дандою.
Він тісно притулився до мене, втискуючи мою голову під руку Гануману, його зуби вчепились у мою руку. Я не міг дати йому доброго стусана, щоб він мене відпустив.
Я потягнувся, вхопив пальцями вухо Данди і сильно його рвонув. Відчув, як великий шматок його вуха почав піддаватися, відриваючись від голови. Коли Данда перестав кусатися, я перестав рвати.
Він заверещав, кидаючись назад і стискаючи криваву рану.
Я спробував просунути руку між нашими з Гануманом тілами. Я хотів дістатися до моїх ножів або його геніталій. Годився будь-який з варіантів.
На мене кинувся третій чоловік. Піддавшись люті, він почав ляпати мене по голові, стоячи від нас занадто близько. Я довбанув його в яйця. Він звалився, неначе після пострілу.
Я дістався рукою до рукоятки свого ножа, а темрява обхоплювала чужою рукою мою горлянку. Ніж опинився на свободі. Я штрикнув здорованя в ногу. І промазав. Ніж ковзнув по тілу.
Я спробував знову. І вдруге промазав. Потім лезо влучило в плоть, залишивши невеличкий поріз на зовнішньому боці стегна Ганумана. Він здригнувся.
Цього було достатньо для отримання переваги. Я знову замахнувся й увігнав лезо в м’яку частину його стегна. Бугай зненацька похитнувся, і я втратив контроль над ножем.
Його рука так і не ослабла. Я згадав свою підготовку: повернув підборіддя до вигину його ліктя, щоб послабити удушення. Це не допомогло. Я почав відключатися.
Здавалося, неначе моє ім’я почав кликати розмитий і буркотливий голос. Я повернув голову у твердих м’язах і кістках Гануманової руки. Почувся голос.
— Краще відвернися, хлопче,— пролунало.
Я побачив щось таке, неначе кулак, який летів на мене з неба. Він був величезний, той кулак, завбільшки зі світ. Але замість розмазати мені обличчя, він влучив у інше місце, десь настільки близько, що я відчув відлуння. Він бив знову й знову.
Потім рука навколо моєї шиї ослабла, а Гануман упав навколішки і гепнувся долілиць. Його голова була неначе зі свинцю.
Я відкотився і встав, оговтуючись, тримаючи кулаки біля обличчя, кашляючи й важко дихаючи, роззирнувся. Біля полеглого Ганумана зі складеними на грудях руками стояв Конкенон.
Він мені посміхнувся, а далі кивком попередив про небезпеку.
Я миттю розвернувся. То був Данда з заюшеними кров’ю зубами, очима й вухом. А я знову був без засобу після гоління.
Він сліпо вдарив, намагаючись мене вирубати. Але промазав. Я влучив кулаком йому в рану, де буквально на волосині теліпався надірваний клапоть вуха. Данда закричав, і пішов дощ. Несподіваний дощ пролився й обляпав нас.
Данда втік, хапаючись за голову, а дощ фарбував його сорочку в червоне. Повернувшись, я побачив як Конкенон розмахнувся ногою на іншого скорпіона-втікача. Чолов’яга залементував і приєднався до Данди, утікаючи в напрямку стоянки для таксі.
Тим часом, отямившись від дощу, почав стогнати Гануман. Він зіп’явся навколішки, похитуючись устав на ноги й усвідомив, що опинився сам. Він на мить завагався.
Я подивився на Конкенона. Ірландець шкірився, зціпивши зуби.
— Милий Боже,— прошепотів він.— Будь ласка, нехай цей чоловік буде занадто тупим для втечі.
Гануман похитнувся вбік і пошкутильгав за друзями.
Мій ніж лежав під дощем, продовжуючи стікати кров’ю на асфальт. Трохи далі по дорозі скорпіони запхалися до таксі й помчали геть. Я підняв ножа, витер його, склав і запхав до піхов.
— До біса добра бійка! — заявив Конкенон, ляскаючи мене по плечу.— Давай наберемося.
Я не хотів, але був йому винен навіть більше.
— Давай.
Неподалік від нас, під великим деревом, була крамниця чаю. Я заховав мотоцикла під кроною дерева. Попрохавши ганчірку у власника крамниці, я витер мотоцикла. Розібравшись із цим, я знову повернувся на дорогу.
— Куди ти в біса йдеш?
— Я повернуся за хвилину.
— Ми тут збираємося цивілізовано випити чашку довбаного чаю, ти, варваре австралійський.
— Я повернуся за хвилину.
Покинуті мотоцикли скорпіонів і досі валялися на узбіччі, розливаючи пальне й оливу. Я підняв їх, поставив на бокові стійки біля муру і повернувся до Конкенона, якраз коли принесли чаю.
— На твоє щастя, я вчасно нагодився,— мовив він, сьорбаючи гарячий напій зі склянки.
— У мене все було під контролем.
— Дідька лисого,— розсміявся він.
Я поглянув на нього. Що правда, то правда.
— Дідька лисого,— я теж розреготався.— Ти дійсно навіжений ірландський виродок. Що ти тут узагалі робив?
— Неподалік звідси розташована моя улюблена крамниця гашишу,— повідомив він, показуючи пальцем у бік Кафф-Парейду.— Але хтось викинув чолов’ягу з вікна сусіднього будинку, і він приземлився на дах крамниці. І на Сяйливого Пателя, власника.
— І не кажи.
— Хоча, з позитивного боку, ще одним постраждалим був сумнозвісний співак, завдяки чому я добре заощадив. Я часто йому платив. Це було єдиним способом його заткнути. Тож про що я?
— Ти розповідав мені про те, що ти тут робив.
— Справді. То ти думаєш, що я слідкував за тобою? Я правий? — запитав Конкенон.— Ти, мабуть, трохи зависокої про себе думки, хлопче. Я був тут просто, щоб купити гашишу.
— Ага.
Спливло трохи часу. Нас огорнула дивовижна задумлива тиша, і ми думали зовсім в різних напрямках.
— Чому ти мені допоміг?
Він поглянув на мене якось ображено.
— І чому б у біса одному білому чоловікові не допомогти іншому білому чоловікові у бісовому поганському місці, такому як оце?
— Ну от, ти знову за своє.
— Гаразд, гаразд,— випалив він, поклавши руку мені на коліно, щоб заспокоїти.— Я знаю, що в тебе м’яке серце. Я знаю, що ти з жалісливих. Це й приваблює до тебе, й ось воно. Ти навіть співчуваєш мотоциклам, нехай Бог над тобою змилується. Але тобі не до вподоби пряма розмова. Тобі не подобається, коли людина називає чорномазого варваром, а голубого — педиком.
— Гадаю, ми закінчили, Конкеноне.
— Вислухай мене, друже. Я знаю, що ображаю твої почуття. Я це розумію. Справді. Мені це у тобі не подобається, і я це не поважаю. Не брехатиму. Неможливо поважати доброту. Не зовсім. Ти розумієш, про що я. Ти провів деякий час за стіною, на тому боці, як і я. Але ти співчутливий чоловік, навіть попри те, що ми з тобою схожі більше, аніж тобі здається.
— Конкеноне...
— Зачекай. Я не закінчив. Співчуття — це дуже дивна річ. Воно йде з глибини твого буття. Оточуючі впізнають його з першого погляду, бо таке неможливо підробити. Я знаю. Я намагався. У мене вийшло жахливо. Мені було непереливки після тих спроб. Тож довелося знову стати щирою байдужою сволотою — тільки для того, щоб мені покращало. Розумієш, навіть бути байдужою сволотою — це щиро, а мене тягне до щирості, навіть якщо мені це не подобається. Розумієш, що я маю на увазі?