Дійшовши до замкнених скляних дверей позаду будинку, Лайза звеліла мені чекати. Вона схвильовано озирнулася на ділянку вулиці, яку можна було розгледіти з нашої позиції, але нікого не було видно.
— То... що ми тут...
— Ми чекаємо,— перервала вона мене.
— Чекаємо... чого?
— Його.
Усередині будівлі мигнуло світло. До дверей наблизився охоронець зі смолоскипом у руках. Він відімкнув двері ключем на важкому ланцюжку і притримав їх для нас. Закликав нас мерщій заходити, а потім замкнув двері.
— Сюди,— мовив він.— Не відставайте.
Прокладаючи шлях крізь мережу коридорів і між рядами мовчазних столів, він привів нас до службового ліфта в кінці будівлі.
— Аварійний ліфт,— радісно посміхнувся він.— Доїхавши на саму гору, пройдіть два поверхи до даху. Чайові, будь ласка.
Лайза вручила йому згорток банкнот. Охоронець віддав нам честь, натиснув кнопку, щоб відчинилися двері ліфта, і пропустив нас усередину.
— Тож ми грабуватимемо компанію «Ейр-Індія»,— вирішив я, поки ми піднімалися.— А ще десять хвилин тому ти хвилювалася через поцілунок на публіці.
— Я не хвилювалася,— зареготалася вона.— І ми тут не для того, щоб грабувати будівлю. Ми прийшли на приватну вечірку.
Двері відчинилися на складському поверсі, заставленому стелажами з шухлядами й відкритими полицями, повними запилених папок.
— О, кімната Кафки. Згораю від бажання побачити меню.
— Ну ж бо! — відрізала Лайза, кидаючись до сходів.— Потрібно поспішати.
Перестрибуючи через дві сходинки, вона повела мене нагору. У кінці сходів вона завагалася, тримаючи руку на аварійному запобіжнику зачинених дверей.
— Сподіваюся, він залишив ці двері незамкненими,— важко дихаючи, сказала вона, а потім штовхнула двері.
Ми вийшли на дах будівлі. То був величезний простір з кількома невеличкими металевими будками по периметру.
Перед нами височіла величезна — понад десять метрів — споруда, підперта важкими сталевими балками. Це був гігантський ілюмінований логотип компанії «Ейр-Індія» — стилізований лучник з коричневим луком, оточений великим диском.
Гігантська постать підіймалася з центрального підпертого пілона, приєднаного до обертового сталевного стола, який у свою чергу підтримувався різноманітними балками й тросами.
Як і кожен мумбаїт, я сотні разів бачив величезний знак, що обертався над будівлею «Ейр-Індії», але стояти так близько і так високо над неспокійним морем — це момент істини.
— Дідько!
— Ми саме вчасно,— зраділа Лайза.
— А що — сюди можна прийти невчасно? Неймовірний краєвид!
— Зачекай,— переконувала вона, не відводячи очей від лучника.— Просто зачекай.
Почулося дзижчання і скреготіння, наче біля нас почав працювати генератор. З’явилася вібрація від електричної турбіни, з м’якого муркотіння перетворюючись на наполегливе скиглення. Потім, зовсім близько, біля підніжжя величезного знака, почулося щебетання, цокання й затинання конденсатора, ба й кількох.
Раптом величний круговий логотип спалахнув мерехтливим малиновим сяйвом, занурюючи увесь простір у криваво-червоне світло. За кілька митей малиновий лучник почав обертатися на своїй пілонній вісі.
Лайза танцювала на місці, широко розкинувши руки.
— Правда ж, це надзвичайно?
Вона щасливо сміялася.
— Це неперевершено. Я в захваті.
Ми споглядали обертання велетенського кола червоного світла, а потім перемістилися до огляду відкритого моря. Хмари зіллялися докупи, затягнувши небеса чорним шатром. Темряву прошивали далекі тризуби блискавок, а ребра хмар крутилися і совалися на ліжку ночі.
— Тобі подобається? — запитала Лайза, схиляючись біля мене та спостерігаючи за небом і морем.
— Не те слово. Як це спало тобі на думку?
— Я була тут кілька тижнів тому з Ришем, з галереї. Він міркував над тим, щоб створити повномірну копію лучника з «Ейр-Індії» для нової бомбейської виставки, і запросив мене на нього поглянути. Коли ми опинилися тут, він передумав. Але мені настільки сподобалося це місце, що я умовила сторожа, а потім підкупила його, аби ми змогли сюди піднятися.
— Ти умовила сторожа, справді?
— У мене до цього талант.
Ми трохи помилувалися радісним морем унизу. Це був небезпечний краєвид — непереборний, але мої думки повзли назад до подій дня й до Конкенона.
— Ти знайома з рослявим ірландцем на ім’я Конкенон?
Вона замислилася, і її личко застигло в одній з моїх улюблених гримас.
— З Фергюсом? Ти про нього?
— Мені він знайомий як Конкенон,— уточнив я.— Але його важко з кимсь переплутати. Високий, кремезний, атлетичний, досить довгоногий, боксер з рудим волоссям і твердим поглядом. Він стверджував, що ви познайомилися на виставці.
— Так, його ім’я — Фергюс. Я лише кілька хвилин з ним спілкувалася. А що?
— Нічого. Просто цікаво, що він робив на мистецькій виставці. Він не схожий на поціновувача мистецтва.
— На тій виставці було достобіса чоловіків,— згадала вона.— Це було наше найуспішніше шоу. Подія, що приваблює людей, які зазвичай не відвідують галереї.
— Що це було за шоу?
— Головною темою були розбиті життя як наслідок поганих або неспокійних стосунків між батьками й синами. Виставка називалася «Сини батьків». Про неї написали велику статтю в газеті. Ранджит дуже постарався. Стаття привабила цілий натовп. Я тобі про неї розповідала. Ти не пам’ятаєш?
— Ні,— відповів я.— Я тоді був на Гоа, Лайзо, і ти нічого мені не розповідала.
— Справді? Я була впевнена, що розповідала. Кумедно, правда?
— Не дуже.
«Сини батьків». Чи саме та фраза, саме ті слова «сини», «батьки», які помітив на плакаті Конкенон, привели його на виставку? Або він просто прослідкував за мною, а потім за Лайзою пройшов до галереї, використавши шоу як привід для знайомства та розмови з нею?
Спогади випалювали йому очі під час нашої розмови. У мене і своїх спогадів вистачало. Я занадто часто прокидався вночі прикутим до стіни минулого, й мене катували люди, чиї обличчя вже почали забуватися.
Я поглянув на ніжний профіль Лайзи. Глибоко посаджені туманні очі; гарненький маленький носик; скульптурна лінія довгого витонченого підборіддя; півусмішка, яка майже завжди прикрашала її милі губи. Вітер почав посилюватися, ореолом здіймаючи її біляві кучері.
На ній була чорна сукня вільного покрою, до колін, з високим цупким коміром, але без рукавів, з оголеними плечима. Лайза скинула сандалії і була босоніж. Єдиною прикрасою на її тілі було тоненьке намисто, зроблене з неоднакових бірюзових намистинок.
Трохи насупившись, вона вдивлялася в моє обличчя, неначе пробираючись углиб думок.
— Ти знаєш, який сьогодні день? — запитала вона сміючись, коли мої очі наповнилися тривогою.— Це наша річниця.
— Але ж ми почали зустрічатись...
— Я маю на увазі той день, коли я дозволила собі кохати тебе,— уточнила вона, задоволено всміхаючись на моє збентеження.— Саме в цей день два роки тому, за тиждень після весілля Карли, ти зупинив мотоцикла на дорозі біля мене, поки я чекала на закінчення дощу.
— Я сподівався, що ти про це забула. Я був тоді під кайфом.
— Так, був,— погодилася вона, й очі її сяяли посмішкою.— Ти помітив мене серед людей, під дашком крамниці. Під’їхав ближче і запропонував підвезти. Але дощ лляв неначе з відра...
— То був початок великої повені. Я хвилювався, що ти не зможеш дістатися додому.
— Він справді лляв неначе з відра. А тут ти, верхи на мотоциклі, промоклий до кісток, пропонуєш мені полишити тепло й комфорт і їхати під дощем додому. Я так сміялася!
— Годі, годі...
— Потім ти зліз із мотоцикла й почав танцювати просто перед юрбою людей.