— Так тупо.
— Не говори так! Мені сподобалося!
— Так тупо,— хитаючи головою, повторив я.
— Гадаю, тобі потрібно пообіцяти всесвіту ще хоч раз повторити танець під дощем, потрапивши в мусон у Бомбеї.
— Не знаю, як щодо всесвіту, але я згодний на угоду з тобою. У ній я обіцяю, що завжди танцюватиму під дощем, бодай раз, під час кожного мусону.
Шторм швидко набирав обертів. Блискавка прошила широчінь моря. За мить перший грім розбив хмари.
— Це буде неабиякий шторм.
— Іди сюди,— мовила Лайза, хапаючи мене за руку.
Вона привела мене до закутка під колесом, яке повільно оберталося, тримаючи на собі червоного лучника. Пірнаючи в нішу, вона дістала кошик.
— Я заплатила охоронцю, щоб він це для нас тут залишив,— пояснила вона, відкриваючи кошик, у якому була ковдра, пляшка шампанського й кілька келихів.
Вона передала мені пляшку.
— Відкорковуй, Ліне.
Поки я відривав фольгу й відкручував дріт, Лайза розстелила ковдру та пришпилила її на місці за допомогою кількох шматків кахлів, знайдених на даху.
— Ти справді все продумала,— здивувався я, відкорковуючи шампанське.
— Ти навіть не уявляєш,— розсміялася вона.— Але це дійсно особливе місце. Коли я була тут з Ришем, то добре все роздивилася. Це одне з небагатьох місць у Бомбеї, а можливо, і єдине місце, де ніхто не може помітити тебе з вікна чи іншого даху.
Лайза скинула сукню та жбурнула її вбік. Вона була оголена. Лайза витягнула келихи та тримала переді мною, а я їх наповнив. Я відклав пляшку та підніс свого келиха до її, щоб цокнутися.
— За що вип’ємо?
— Може, за те, щоб ти зняв цей бісовий одяг?
— Лайзо,— почав я з серйозним як шторм обличчям.— Нам потрібно поговорити.
— Так, потрібно,— погодилася вона.— Після того, як вип’ємо. Я виголошу тост.
— Згода.
— За дурнів у коханні.
— За дурнів у коханні.
Вона швидко випила вміст свого келиха, а потім кинула келих через плече. Він розлетівся на шматочки, влучивши в кам’яну опору.
— Я завжди хотіла це зробити,— радісно заявила вона.
— Знаєш, нам потрібно поговорити про...
— Ні,— сказала вона.
Вона розстебнула мій одяг і стягнула його. Коли ми обоє були голі, вона взяла інший келих і наповнила його.
— Ще один тост,— запропонувала вона,— а потім ми поговоримо.
— Добре. За дощ,— запропонував я.— Усередині та ззовні.
— За дощ,— погодилася вона.— Усередині та ззовні.
Ми випили.
— Лайзо...
— Ні. Ще один.
— Ти ж сказала...
— Останній не подіяв.
— Як не подіяв?
— Не збудив летючого голландця.
Вона знову наповнила келихи.
— Цього разу без тосту,— вирішила вона, перехиливши половину келиха.— Пий до дна.
Ми випили. У сутінках розбився і другий келих. Вона штовхнула мене на закріплену ковдру, але знову вислизнула, опинившись на тлі неба.
— Сподіваюся, ти не проти, щоб я танцювала, поки ми розмовляємо,— сказала вона, почавши хитатись, а вітер розвівав біляве волосся.
— Я постараюся не заперечувати,— мовив я, лягаючи навзнак, щоб спостерігати за нею, та складаючи руки за головою.
— Це своєрідна річниця іншої події,— мрійливо прощебетала Лайза.
— Знаєш, у пеклі відведене спеціальне місце для людей, які ніколи не забувають дні народження й річниці.
— Ця почнеться сьогодні, за два роки після попередньої.
— Попередньої?
— Нас,— танцювала вона, вплітаючи руки в пориви вітру.— Після нас колишніх.
— Нас колишніх?
— Нас колишніх.
— І коли ж ми змінилися?
— Сьогодні.
— Справді?
— Так.
— У ліфті чи на сходах?
Вона сміялась і танцювала, рухаючи головою в такт, який могли відчувати лише її руки та стегна.
— Я виконую дощовий танець,— мовила вона, перебираючи руками по воді.— Сьогодні має піти дощ.
Я поглянув на величезну скульптуру лучника, що повільно обертався, прикутий сталевими тросами до скелі міста. Дощ. Дощ супроводжують блискавки. Червоний лучник здавався дуже спокусливим громовідводом.
— А справді має дощити?
— Звісно,— сказала Лайза, стрибаючи мені на коліна та пильно вдивляючись в очі, підтримуючи своє тіло однією рукою.— І дощ почнеться вже незабаром.
Вона схопила пляшку шампанського, випила з неї та почала зі мною цілуватися, і напій поллявся мені в горло тонкою цівочкою з цього примусового квіту поцілунку. Наші губи роз’єднались.
— Я хочу, щоб у нас були щирі стосунки,— заявила вона.
— Важко уявити, як вони можуть стати ще щирішими,— посміхнувся я.
— Я хочу бачитися з іншими людьми.
— А, такого роду стосунки.
— Думаю, що тобі також потрібно бути з іншими людьми. Хоча й не постійно. Звісно ж, якщо ми залишимося разом. Не думаю, що хотіла б тебе бачити в постійних стосунках з кимсь іншим. Але нерегулярні зустрічі — однозначно. Я й сама можу тебе з кимсь звести. У мене є подруга, яка дуріє від тебе. Вона дуже гарненька і не проти приєднатися до нас у ліжку.
— Що?
— Лише скажи одне слово,— наполягала вона, дивлячись на мене.
Шторм був уже близько. Вітер приніс аромат дощу. Я поглянув на небо. Гордість змішалася зі злістю, а сором з правотою. Я не мав права вказувати Лайзі, що робити, а чого не робити. У мене навіть не було права прохати про щось. У нас не така любов.
— У мене права немає...
— Я хочу бути з тобою, якщо ти хочеш мене кохати,— пояснила вона, теж лягаючи на ковдру та кладучи руку мені на груди.— Але я також хочу, щоб ми були з іншими людьми.
— Знаєш, Лайзо, ти вибрала дуже дивний спосіб для того, щоб мені це повідомити.
— А хіба є не дивний спосіб?
— Усе одно...
— Я не знала, як ти відреагуєш,— насупилася вона.— Я й досі не знаю. Я подумала, що коли ти не приймеш цю ідею, то ми тут-таки займемося коханням востаннє. Але якщо ти погодишся на мою пропозицію, то ми будемо тут кохатися вперше як оновлена пара, вільна, здатна робити що завгодно. У будь-якому разі, це буде пам’ятна річниця.
Ми поглянули одне на одного. Наші очі почали випромінювати сміх.
— Ти знала, що я буду в захваті від цієї витівки, еге ж?
— Безперечно.
— Уся ця сцена з лучником «Ейр-Індії».
— Безперечно.
Я нахилився до неї. Прибрав з обличчя розвіяне вітром волосся.
— Ти надзвичайна дівчина, Лайзо. І я не перестаю тобою захоплюватися.
Вона поцілувала мене, пальцями обхоплюючи шию.
— Знаєш,— прошепотіла вона,— я провела невелике дослідження.
— Справді?
— Так, про те, як часто в це місце влучає блискавка. Хочеш це знати?
Мені було байдуже. Я знав, що з нами відбувається, але не знав, куди ми прямуємо.
Шторм уже був над нашими головами. Небо з’єдналося. Дощ заповнив наші роти сріблом. Лайза потягнула мене на себе, у себе, зімкнула ноги на моєму попереку, тримаючи всередині, стискаючи, відпускаючи і знову стискаючи, підбурюючи.
Водоспад з вітру й дощу тарабанив мені по спині. Я прихилив чоло до Лайзи, захищаючи її обличчя своїм, і наші очі опинилися на відстані вій одні від одних. Мусон, теплий, неначе плоть, ллявся з моєї голови та хлюпав на землю. Ми сплелися губами, дихаючи одне одним, обмінюючись повітрям.
Вона перекотила мене на спину, не розриваючи наш контакт, випроставши пальці на моїх грудях і напруживши руки.
Гуркіт грому запустив з важких хмар новий раунд дощу. Вода линула потоками з Лайзиного волосся та грудей просто в мої розтулені вуста. Вода почала заповнювати дах будівлі, утворюючи навколо нас невідоме море, високо над Містом-Островом.