— Раннвейг,— заявила вона, торкаючись медальйона на шиї, коли наші погляди зустрілися.— Раннвейг Ларсен.
Диліп знову розреготався.
— Це не те ім’я, що у мене записане,— сказав він, продовжуючи посміхатись.
— Воно — норвезьке,— пояснила дівчина.— Пишеться як Р-а-н-н-в-е-й-г, але вимовляється Ранвей, як злітна смуга.
— Її звати Ранвей,— мовив я.— Як злітна смуга.
— Чого ти хочеш, Шантараме? — запитав Диліп.
— Я б хотів провести міс Ларсен додому. У неї був дуже важкий день.
— Міс Ларсен розповіла мені, що в неї немає дому,— заперечив Диліп.— Сьогодні вранці її викинули з готелю «Френтік».
— Вона може зупинитись у мене,— випалив Вінсон.
Усі повернулися до нього.
— Це... це дуже великий будинок, мій дім,— запнувся Вінсон, дивлячись на кожного з нас по черзі.— Там повно місця. У мене є служниця. Вона добре про неї подбає. Це якщо... це... якщо вона захоче поїхати до мене.
Блискавичний Диліп повернувся до мене.
— І хто цей бісовий ідіот такий? — переключившись на хінді, запитав він.
— Це пан Вінсон,— сказав я.
— Я — Стюарт Вінсон,— розповів той.— Я був тут приблизно десять хвилин тому.
— Заткайся,— скомандував Блискавичний.
— Ми б хотіли доправити міс Ларсен додому, Блискавичний-джі,— заявив я.— Звісно, якщо вона може йти.
— Може,— повторив Диліп, розтягуючи слово.— Це таке маленьке слово, але зі стількома умовами, які мають бути виконані.
— Буду радий їх виконати,— запевнив я,— залежно від того, звісно, скільки є умов і як чітко їх потрібно дотримуватися.
— Можу назвати принаймні десять умов,— запропонував Блискавичний, розводячи свою дратівливість лукавою посмішкою.
Я відрахував десять тисяч рупій і поклав гроші йому на стіл. Посунув їх уперед, а він накрив мою руку обома своїми.
— Чим цікава ця дівчина для санджайської компанії?
— Це не стосується санджайської компанії. Це особиста справа. Вона — друг.
Продовжуючи притискати мою руку до столу, він подивився на дівчину, оглядаючи її з голови до ніг.
— А, ну звісно,— сказав він, розтягуючи губи в масному оскалі.
— Почекай-но хвилинку,— почав Вінсон, але я його перервав, висмикуючи руку.
— Пан Вінсон хотів би подякувати вам, Блискавичний-джі, за доброту та співчутливе розуміння.
— Завжди радий допомогти,— прогарчав Диліп.— Дівчина має повернутися за два дні для підписання документів.
— Яких документів? — зажадав Вінсон.
Диліп на нього зиркнув. Я знав той погляд: він оцінював, з якої частини тіла почати побиття, коли чоловіка прикують до воріт.
— Вона тут буде, Блискавичний-джі,— пообіцяв я.— І які документи потрібно буде підписати?
— Про транспортування тіла,— уточнив Диліп, піднімаючи зі столу папку.— Тіло бідолашного молодого чоловіка повертається до Норвегії за три дні. Але вона має підписати формуляри за два дні. А тепер вимітайтеся звідси, перш ніж я почну додавати вимоги для її звільнення.
Я запропонував дівчині руку. Вона за неї вхопилася, підвелась і пройшла кілька кроків. Її трохи носило. Підійшовши до Вінсона, вона спіткнулася, і той обійняв дівчину за плече.
Вінсон вивів її на вулицю, допоміг сісти на заднє сидіння свого автомобіля і теж туди заліз. Водій завів двигуна, але я нахилився до відчиненого вікна.
— Ранвей-як-злітна-смуга, що сталося? — запитав я.
— Що?
— Твій хлопець. Що сталося?
— Тобі не треба хвилюватися за мене,— розсіяно пробурмотіла вона.— Зі мною все гаразд. Все гаразд.
— Зараз я хвилююся за нього,— заявив я, киваючи на Вінсона.— Щоб повернутися назад і розібратися з тим копом, необхідно знати, що сталося.
— Я... я не...— почала вона, втупившись у згорток, що лежав на колінах.
Я здогадався, що там були всі її речі.
— Розповідай.
— Він... він не міг зупинитись. І ставало тільки гірше. А потім, вчора, вчора ввечері, я сказала, що кидаю його і повертаюся до Осло. Але він благав мене залишитися ще хоч на одну ніч. Лише одну ніч. І... а потім... Він це навмисне. Я прочитала це в його очах. Він зробив це навмисно. Я не можу повернутися додому. Я не зможу зустрітися зі своїми рідними.
Шалений електричний блакитний погляд потьмянів, і вона поринула у змучену тишу. Я впізнав той погляд: це коли ти дивишся на мертвих. Вона дивилася на обличчя свого мертвого хлопця.
— У тебе є хтось у Бомбеї? — поцікавився я.
Вона повільно похитала головою.
— Хочеш попросити допомоги у консульства?
Вона несамовито замотала головою.
— Чому ні? — здивувавсь я.
— Я ж сказала, що зараз не можу бачитися з ними.
— Вона виснажена,— ніжно мовив Вінсон.— Ми поїдемо додому. Там вона буде в безпеці, поки не вирішить, що робити далі.
— Гаразд. Гаразд. Я вирішу питання з Блискавичним Диліпом.
— Потрібно ще? — запитав Вінсон.— Я думав, це все.
— Він не віддав її паспорта. Він чекає на доплату, але не хотів одразу про це говорити. Принаймні, доки ти був у офісі. Я розберуся.
— Дякую, друже,— кивнув Вінсон.— Я привезу її для підписання форм. О, і дозволь віддати тобі гроші!
— Вінсоне, передавати гроші — це круто лише в поліційному відділку, а не біля нього. Ми розрахуємося потім. Якщо я дістану її паспорта, то залишу його Дідьє в «Леопольді».
Вінсон повернувся до дівчини й почав шепотіти:
— Усе буде гаразд. Моя служниця за тобою нагляне. Вона може здатися грізною, але це лише на перший погляд. Гаряча ванна, свіжий чистий одяг, щось поїсти і вдосталь сну. З тобою все буде гаразд. Я обіцяю.
Він проінструктував свого водія, й авто від’їхало. Дівчина швидко обернула голову, знайшла мене поглядом і щось промовила. Я не зрозумів, що саме вона хотіла сказати. Постоявши на вулиці, поки машина не зникла з очей, я повернувся до Блискавичного Диліпа.
Інформації було небагато. Дівчина розповіла, що, прокинувшись, побачила свого мертвого хлопця на ліжку біля себе. З його руки стирчав шприц. Вона покликала менеджера, а той зателефонував у поліцію і медикам.
Блискавичний Диліп радів, що це було просте передозування. У хлопчини на руках і ногах були численні сліди від уколів, а менеджер готелю засвідчив, що ніхто, крім пари, не заходив до кімнати Ранвей.
Паспорт дівчини коштував п’ять тисяч рупій, і ще десять тисяч знадобилося, щоб прибрати ім’я Ранвей Ларсен з рапорту про смерть хлопця.
У відредагованому варіанті офіційних записів саме менеджер готелю знайшов тіло, а Ранвей зникла з опису.
У ті дні це була велика сума, і я планував забрати її у Вінсона якнайшвидше. Коли я вже зібрався вийти з кабінету Блискавичного Диліпа, запихаючи норвезького паспорта в кишеню, черговий сержант попросив затриматися.
— Передай санджайській компанії, що ця справа підніме ставки.
— Про що ти?
— ДаСилва,— сказав він, майже випльовуючи останні слова.— Ендрю ДаСилва. Саме його героїн убив хлопця. Це вже третій передоз від героїну за цей тиждень. Санджайська компанія продає дуже міцний і дуже неякісний товар. У мене через це проблеми.
— Як ти можеш бути таким певним?
— Пішов ти, і пішли всі ті мертві наркомани. Мені начхати на це. Двоє місцевих малих — це невелика морока, та коли в цій зоні здихає іноземець, то на моєму столі залишається велика пляма. А я люблю тримати стола чистим. Я вже сказав ДаСилві, щоб цього місяця заплатив подвійний тариф за дві смерті. Тепер смертей уже три, тож ціна буде потрійна.
— Блискавичний, краще сам скажи це Санджаю. Ти зустрічаєшся з ним частіше за мене.
Я вийшов з відділка й, оминаючи транспорт на дорозі, підійшов до вузького цементного блока й металевої рейки, що відділяли дорожні смуги, які відходили від головної траси праворуч і ліворуч.